Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

У той же час вбити Юміла Веліверу мріяли ще кілька людей. Щоправда, на відміну від Ліїн, вони не знали, що хочуть вбити саме його. Для них капітан був начебто чоловіком з мечем, магією і без обличчя — намотана на голову ганчірка не приховувала тільки очі, але їхній колір залишився загадкою.

— Спіймаю та вб'ю! Вб'ю! Вб'ю! — люто обіцяв молодий чоловік, штурхаючи ні в чому не винні стільці.

— Заткнися! — звелів йому старший чоловік, дуже на нього схожий, потім повернувся до молодого чоловіка, що сидів у кріслі, і спитав: — То що у вас трапилося?

— На нас напали, — байдуже сказав той, що сидів у кріслі. — І хвалена охорона виявилася ні на що не придатною. Воїнів розкидали велетень і коротун, швидше, ніж ми зрозуміли, що це напад. Удвох, усю цю розхвалену десятку... Вони навіть особливо помахати своїми тесаками не встигли. А маг підійшов до карети, кулаком розбив ще більш розхвалений, ніж воїни, захист. Спокійно пережив обіцяний смертельний удар, а потім приклав Рамаяла так, що носом у нього пішла кров. Потім просто тріснув кулаком у скроню, сунув це тіло мені на коліна і звелів стежити, щоб він не захлинувся кров'ю. Тому що Рамаял справді гарний маг, місцями. А потім забрав артефакт і пішов разом зі своїм велетнем і коротуном.

— А що ви в цей час робили? — багатообіцяючим тоном спитав співрозмовник.

— А ми сиділи в якомусь магічному заціпенінні і не могли поворухнутися! — люто виплюнула його молода копія. — Уб'ю!

— І змогли ворушитись, коли перестали їх бачити, — додав чоловік у кріслі. — Загалом, артефакту у нас немає. Даремно могилу цього ідіота розкопували, його родичку ми тепер не знайдемо, навіть якщо притягнемо голову цього недоумка до палацу на бал.

— Під спідницями у Селі, — сказав другий хлопець і нервово хихикнув.

— Прокляття, — сказав немолодий. — Значить, дівчисько справді серед наречених. Але знайти її ми не встигнемо. Ненормальна стара твердить про те, яка це була чудова дитина і проклинає дохлого со-Ялата за те, що віддав її в той вертеп, а описати до ладу не може, навіть у кольорі очей плутається. Решта слуг розбіглася, незрозуміло куди… До речі, що там був за вертеп з'ясували?

— Так, — обізвався чоловік у кріслі. — Школа магії. Бабця про злих чаклунів весь час твердить. Але що за школа… навіть якщо столична, їх тут три різних напрямків. І не факт, що дівчинку відправили вчитися на лікарку, як більшість дівчат. А навіть якщо відправили, вона точно там не під своїм ім'ям навчалася, як і більшість діток аристократів, не бажаючи обзаводитися нав'язливими натовпами, які мріють щось із цієї «дружби» отримати. Може спробувати вирахувати так? Або по черзі поговорити з жительками півдня...

— Як ти з ними поговориш? — стомлено спитав немолодий. — Хіба що викрадати їх для розмови, але це крайній випадок. Та й не факт, що вона справді схожа на жителів півдня. Один дурень проговорився, що більшість цих дівчат взагалі сирітки на вихованні, а жителі Заходу жительками півдня називають усіх темноволосих дівчат. Викрадеш таку сирітку, а завтра імператриця особисто відправить тебе з нею одружитися, коли дівчина поскаржиться. І не відмовишся ж. Викрадати вовчиць і то безпечніше.

Молоді люди переглянулися, але немолодий цього не помітив і продовжив міркування:

— Може, спершу знайдемо сильних магів? Я добре знав со-Ялату. Він відправив би племінницю вчитися тільки в тому випадку, якби її невміння контролювати дар загрожувало його життю. А для цього дар має бути сильним. І амулетів виявлення магів навколо повно. У будь-якій лаві купити можна… Так і зробимо.

— А артефакт? — спитав чоловік у кріслі.

— А артефакт — проблема його господарів. Це вони таку погану охорону надали. Ви ще й поскаржитися можете на небезпеку для життя. І компенсацію зажадати.

Молоді люди знову переглянулись.

***

Як більшість дівчат і підозрювали, збирання яблук виявилося тим ще цирком з кіньми. Наречені в білих сукнях, обшитих мереживами з верху до низу, в крислатих білих капелюхах, з вуалями, причепленими до цих капелюхів, мабуть, для більших веселощів, з кошиками, що висять на передпліччях, з парасольками, які норовили полетіти або за щось зачепитись, тинялися між яблунями, як привиди. Дістати яблука без допомоги тих самих палиць-пристосувань було неможливо. Усі фрукти з нижніх гілок давно хтось обірвав. На верхніх — граками сиділи хлопчаки та обсипали дівчат квітковими пелюстками. Яблучка, яким не пощастило вирости поблизу стовбура, напевно обірвали вони ж. Зате на кінцях гілок, до яких неможливо було дістатись із землі, червоні фрукти красувалися, як коштовне каміння. І навіть не було схоже, що їх встигли під'їсти мурахи.

— Ну і куди мені цю палицю брати? — сердито пропихтіла зазвичай добра і лагідна Качечка. — У зуби?

Вона смикнула парасольку, що вкотре зачепилася за гілку, і обдарувала симпатичного чоловіка, що йде назустріч, таким поглядом, що він вирішив різко звернути вправо.

— Щось вони не продумали, — добродушно погодилася з нею Соя-Іволга і голосно хрумкнула єдиним яблуком, яке група дівчат змогла знайти з початку ходінь. — Солоденьке, — схвалила вона.

Інші подивилися із заздрістю. Годувати дівчат зранку чомусь не стали. Можливо, вважали, що голодні дівчата рватимуть фрукти з більшою запопадливістю.

— Якщо подумати логічно, кошики у справі збирання врожаю потрібніші за якісь парасольки, котрі лише заважають, — задумливо сказала Фіалка, поклала кошик біля ніг, неквапливо склала парасольку, а потім шпурнула її щосили в троянди, що росли на круглій клумбі. — Вітром вирвало з рук, — сказала вона, ввічливо посміхнувшись.

— Так, вітер сьогодні сильний, — підтвердила Сойка і підкинула свою парасольку вгору, а потім пішла далі, не дивлячись куди вона впала.

Ліїн хмикнула і озирнулася. Цілі в неї було дві: вона шукала місце, куди закинути свою парасольку, і намагалася знайти Мелану, що запропастилася в саду. Дуже вже хотілося поцікавитися у дорогої подруги, навіщо мерзенний Змій знову начепив на зап'ястя браслет, що блокує дар, і як тепер цієї капості позбутися? Тому що він знову не відкривався. Мабуть, це міг зробити лише той, хто його заклацнув.