Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

— Гадки не маю, про що ти говориш, — похитала головою мама. — У нього лінії криві виходять — краще ти зі мною пряники поприкрашай.

Михайло їй потакав і покликав Трету до себе.

Мала глипнула на мене і, отримавши схвалення, почимчикувала в коридор.

Щойно ми з мамою залишилися сам на сам, вона відклала цукрові кульки, обернулася до мене й сперлася на стільницю.

— На моїй пам'яті, з власної волі ти прибирала лише тричі, — почала тоді серйозно. — Коли ми з твоїм батьком розійшлися, коли не стало дідуся, а відтак — бабусі.

Я підібгала губи. Лінії глазурі почали косити. Мама ніжно провела долонею по моїй щоці й пальцем обернула підборіддя до себе.

— Серденько, що б не сталося, не тримай це в собі, благаю!

— Мені нічого тобі сказати, ма, — знизала плечима я. — Сама не знаю, що зі мною.

Мама зітхнула.

— Ну це ж не тест, люба. — Вона поклала другу руку мені на талію й м’яко обернула до себе. — Ти можеш почати з будь-якого моменту й говорити, поки говориться. Я хочу допомогти. Іноді легше розібратися, коли хтось слухає.

— Не тест, так, — промимрила я, думаючи саме про тести. — Тоді обіцяєш не судити?

— Клянусь!

— І це не вийде за межі цієї кухні?

— Не вийде.

— І Михайлу — анічичирк?

Мама вдала, наче стерла рота, тож я видихнула:

— Колись я думала, що вагітна від Тимоша.

Мамин «стертий» рот розтулився, а щелепа відвисла.

— Ти обіцяла не судити! — вказала на маму пальцем я.

Вона скинула долоні догори:

— Жодного осуду — лише шок.

— Теж мені новина, — буркнула я. — Люди вагітніють постійно.

— А от серед тих, якими була вагітна сама, — то рідкість.

Я зім'яла усмішку й мама заохотила мене вести далі.

— Власне, ем, тривога була хибна. Місячні почалися буквально за день. Але то були найстресовіші сорок вісім годин у моєму житті.

— Тобі було… лячно? — припустила мама, вернувшись до прикрашання пряників.

Я вторила за нею.

— Дуже, — зізналася стиха. — Мені ж… мені було лише дев'ятнадцять. Я маю на увазі, ну що за мама у двадцять, га? Зараз мені, звичайно, здається, що й двадцять п'ять буде зарано. Може, й тридцять, тридцять п'ять…

— Я так і знала, що щось було того літа, — промурмотіла собі під ніс мама, а тоді схаменулася: — Вибач!

— Нічого. Я мала сама тобі розповісти.

— Ні, не мала. І зараз не маєш, якщо не хочеш.

Запала тиша. Мама чекала, чи я продовжу. Я малювала голуба на прянику й підбирала слова.

— Направду, того літа мене більше хвилювала не відповідальність за дитину, а Тиміш.

— Чому? — напружилася мама. — Він тебе образив?

— Та ні, — сказала я, а тоді зрозуміла, що вона мала на думці й сполошилася: — Ні! Боже, мамо, ні, Тиміш би нізащо!

— Добре, добре, — примирливо розвела долоні вона.

— Він просто… Він не ображав мене. Якраз навпаки, розумієш?

— Не дуже, але ти продовжуй, — супилася мама.

— Тиміш він…

Я зітхнула.

— Він геть не такий як батько. Не мій чи його. Я не планувала народжувати, але якщо подумки допускала такий варіант, то знала, що Тиміш зостанеться зі мною. Де-факто навіть не зі мною, а з дитиною. Він буде поруч через почуття боргу. Нестиме відповідальність за свої рішення, а не будуватиме родину зі мною, бо коха…

Клубок підкотився до горла. Я глибоко вдихнула.

— Тож так, я морально налаштовувалась на аборт, але… десь всередині розуміла, що після того між нами однаково вже нічого не буде як раніше. Не буде тієї легкости, невимушености. Відчуття, ніби ми частинки пазла, який нарешті склався. Я відчувала… що все зруйнувала…

Мій голос задрижав.

— Що… що своєю інфантильністю зруйнувала наше майбутнє. Я… я зламала нас… — Я безпомічно розкинула руки в сторони.

— О, люба!.. — Мама пригорнула мене до себе, й останні крупиці самоконтролю втекли крізь мої пальці.

Ми стояли так довго, дуже довго. Я рюмсала, змиваючи сльозами борошно з маминої кофтини. Вона гладила мене по голові, час від часу цілуючи в скроню.

— Я розумію, Лізонько, я розумію.

— А тепер… — схлипувала я. — Тепер я зробила це знову. Ще нічого до пуття не почалось, а вже закінчилося!

Мама відсунулася, витираючи мої щоки великими пальцями.

— Що ти маєш на увазі, доню?

— Він має одружитися. Щоб не одружувалася Злата, Тиміш має одружитися. І він хотів, щоб я їхала з ними…

Я витерла ніс рукавом светра.