Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Щоб не хвилювати старого, я збрехав, що позавчора бачив Арнольда в кав’ярні. Чому позавчора? Мені здавалося, що коли я відсуну вигадане побачення далі назад, то це буде менша брехня.

Але я вже був певний, що з Арнольдом щось сталося. Не якесь лихо, не катастрофа, о ні! Бо в життя Ціпперів доля не втручалася з первісною, раптовою силою. Вона діяла повільно, нудно, мов шашіль. На безбарвному небі, що здіймалося над Ціпперами, не розгулювались бурі, його тільки облягали хмари. І от тепер я відчув, що насувається одна з таких нерішучих хмар. Але я не згадував про неї. Я поводився так, ніби світило ясне сонце.

Того вечора я вирішив дочекатися Арнольда в кав’ярні.

Мені здавалося, що кав’ярня стала інакша, ніж була досі. В ній бракувало Ціппера. Всі ті, що раніше часто пошепки питали: «Що той Ціппер тут робить?», — тепер питали голосно: «Чому немає Ціппера?» І гра без нього була не та, і розмова не та. Дехто раніше вставав від грального столу, бо йому бракувало похмурого Арнольдового схвалення. Декотрі балакуни тепер мовчали, бо не було саме того слухача, на якого вони не зважали, коли він тут сидів. У симфонії облич, звуків і настроїв, якою вабила до себе кав’ярня, бракувало Арнольдового обличчя, його мовчанки і його трагічної тіні. Наближалася поліційна година, проте Арнольд так і не з’явився.

Другого дня я пішов до нього на службу. Один із його колег сказав мені, що пан Ціппер начебто хворий і вже кілька днів не приходить на роботу. Мені здається, що то був пан Краніх. І ще мені здається, що говорив він зі мною холодно й злісно, як говорять багато нещасних державних службовців після двадцяти п’яти років праці.

На квартирі Ціппера також не було. Я відразу здогадався, що він не хворий. Невже він раптом поїхав до Бразилії? Наче такі раптові вчинки не відповідали його повільній вдачі. Жоден Ціппер не зробить несподіваного вчинку. Де ж мені його шукати?

Я сам собі визначив восьмиденний термін: на цей час я вже змирився з думкою, що Арнольда немає. Викреслив його зі списку живих і поводився так, наче його ніколи й не було. Вирішив знов подумати про нього аж через вісім днів.

Та ті дні ще не скінчились, як я зустрів Ціппера. Була обідня пора. Я зайшов до кав’ярні глянути, чи немає там для мене листа. І бачу — сидить мій Ціппер, майже сховавшись у кутку, і, мабуть, пише листа. Мене він не помітив. Я побачив, що уста в нього ледь розтулені, ніби в дитини чи вві сні. Він низько схилив голову над листом. Писав не швидко. Видно, задумувався або робив паузи й стежив за ходом інших думок, як стежиш за летом птахів на обрії. Він не бачив мене, хоч дивився в мій бік.

— Добрий день, Арнольде!

Він поклав лікті на папір, похопився, що цим порухом зрадив себе, прийняв руки, вдаючи, начебто писав щось знічев’я, і посунувся, щоб мені було де сісти. Проте я не сів.

— Де ти дівся?

— В мене багато роботи.

— Але ж ти сказав на службі, що хворий?

— Он що, ти там був… Я роблю щось інше.

— Чому ти не приходиш сюди ввечері?

— Бо я втомлений. Не хочу нікуди йти. Та й набридло мені тут.

— Може, пообідаємо разом?

— Якщо ти мене запрошуєш…

— А ти не хочеш спершу скінчити листа?

— Ще встигну.

— Він не дуже важливий?

— Чого ж, дуже важливий!

— То краще допиши його.

— Нічого в мене вже не вийде.

— А чому ти не ходиш на службу?

— Не можу більше витримати її.

Арнольд сховав листа: згорнув його вчетверо і поклав у портфель.

На вулиці я запитав:

— А як тебе хтось побачить?

— Хай бачать.

— То ти хочеш кинути службу?

— Не зовсім так. Я хотів би, щоб мене змусили її кинути. Було б дуже добре, якби повз нас пройшов, наприклад, Кронауер. Я не маю сили сам піти зі служби. Чекаю на якесь лихо. Щоправда, від мене залежить викликати його, але я не маю на це сили.

Тієї хвилини я здалеку побачив радника Кронауера.

Я схопив Арнольда за руку:

— Глянь, іде Кронауер!

— Де?! — крикнув він.

Наступної ж миті він гайнув у якусь браму.

Я витяг його звідти, наче з шухляди.

— Чого ти сховався?

— Не знаю.

Ми мовчки попоїли. Після обіду Арнольд сказав:

— Я сьогодні повертаюся на службу. А ввечері буду в кав’ярні.

Я чекав на нього ввечері. Він не приходив.

Про нього вже так не допитувались. Мабуть, звикли, що його немає. Гравці знов почали засиджуватись довше за столом. Балакуни знову почали виголошувати промови. Якась непевна порожнеча, що лишилась після Арнольда, знов заповнилась, затяглася в дедалі насиченішій творчій, самовідновлюваній атмосфері.

Раптом з’явився Арнольд. Майже опівночі. Відвідувачі лаштувалися йти додому. Кілька столиків були вже темні. Карбідні лампи миготіли, але їх ніхто більше не піддував. Людей було так мало, що Арнольдова поява справила ще більше враження. Відвідувачі повідсували стільці й оточили Арнольда, наче він повернувся з далекої дороги або підвівся після довгої, тяжкої хвороби. В глибині зали стояли кельнери, готові привітати