Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

глухо котилися по вистеленому сукном дереві більярдні кулі, бряжчали келихи й кухлі, подзенькували ложки, порипували черевики, гули, не вмовкаючи ні на мить, голоси, віддалік долинало меланхолійне капання води, наче з якогось дивного крана, що ніколи не закривався, а над усім цим здіймався спів карбідних ламп. Часом кав’ярня нагадувала зимовий табір кочівників, часом — міщанську їдальню, часом — велику чекальню вокзалу, а часом — убогий рай для змерзлих. Бо кав’ярня була тепла. То було тваринне тепло, підтримуване жаром з вугілля у трьох широких грубах, який червонясто мерехтів крізь візерунчасті дверці. Ті груби були, наче брама до пекла, але зовсім не страшного. Аж тоді, як Арнольд заходив до кав’ярні, він остаточно скидав із себе тягар дня. Аж тут починалась його воля. Бо хоч двері безперестанку то впускали, то випускали когось, Арнольд міг бути спокійний, що в цій кав’ярні не зустріне нікого, хто б нагадав йому про його роботу чи взагалі про роботу. Ніщо тут не нагадувало Арнольдові ні про його службу, ні про квартал, з якого він прийшов сюди, ні про друзів його батька. Від вулиці за вікнами його відділяли тільки тонкі завіси. Але ті завіси були такі густі, що вірилось: навіть камені й кулі відскочать від них, не заподіявши їм ніякої шкоди. Цей світ не мав нічого спільного з тверезим, гірким світом дня. Хоч би й сонце стояло ще на небі, воно не мало сюди доступу.

Тільки задля вистави або концерту Арнольд міг пожертвувати кав’ярнею — не те, щоб не відвідати її зовсім, лише прийти до неї об одинадцятій годині, а не о сьомій, як звичайно.

Любов до театру, як і багато чого іншого, Арнольд успадкував від старого Ціппера. Та коли старий Ціппер найчастіше ходив на оперети, то молодий більше любив мистецтво, ніж розваги. Якщо старий діставав безкоштовні квитки завдяки знайомству з касиром, то молодий отримував їх безпосередньо від режисера. Якщо старого цікавили чари лаштунків і механізм сцени, то молодий стежив за зусиллями режисури й акторів.

Арнольд захоплювався театром не тому, що прагнув і сам колись опинитися на сцені. Він не був такий наївний і ніколи не плекав таких шанолюбних мрій. Він хотів лише вбирати в свої груди повітря театру, так само як до кав’ярні ходив не грати в карти, а дихати її повітрям. Він був глядачем з глибоким фаховим знанням. Коли він знайомився з якимось актором, йому кортіло побачити, як той грає, а побачивши якогось актора на сцені, він відчував потребу познайомитися з ним. Так само, познайомившись з якимось автором, він хотів неодмінно прочитати його, а прочитавши якусь книжку, прагнув побачити її автора. Порозмовлявши з якимось художником, він потім відвідував його в майстерні. Ці його нахили й захоплення були майже науковими. Рукопис цікавив його більше, ніж надрукована книжка, незакінчений твір більше, ніж готовий, мотиви й передумови праці більше, ніж опрацьований сюжет, модель більше, ніж сам портрет. Здавалося, що його мучило невситиме бажання дізнатись, як що «робиться». Бо Арнольд відчував кожну річ так, як відчуває її творець, цікавився ремеслом так, як цікавляться ним тільки обрані. А проте сам нічого не міг створити. Він жив, наче в моторошному сні, коли хочеш крикнути й не можеш. Завдяки своїм пильним дослідженням він знав багато чого з особистого життя своїх улюбленців. А проте він ніколи не був настирливий, його дослідженням властива була наукова безсторонність. Він був мовчазний, як науковець, що приховує наслідки своїх дослідів до того дня, коли на їхній підставі збудує свою теорію.

Знаючи Арнольдове зацікавлення театром, я не здивувався, що кілька вечорів поспіль не побачив його в кав’ярні. Мабуть, він був тут перед виставою, думав я. Мабуть, цього тижня виступають актори, які його цікавлять. Мабуть, він має запрошення.

Та коли він не з’явився більше як тиждень, навіть картярі занепокоїлись. Їм бракувало Арнольдової трагічної мовчанки. Для кого ж вони грали? Щоразу, коли я проходив повз гральний стіл, котрийсь із них хапав мене за піджак і питав: «Чому так довго немає Ціппера?»

Я питав те саме. Кельнери не бачили його, касирка теж. Так, на буфеті лежала для нього пошта, по яку він не приходив.

Я давно вже не навідувався до Ціпперів. Була зима, і я знав, що в них не палять у грубах.

О, я знав таку зиму в помешканні Ціпперів! Старий Ціппер сидів у зимовому пальті, пані Ціппер перев’язувалася хрест-навхрест хусткою так, як перев’язуються селянки з її рідних місць, шибки на вікнах були запітнілі, по них стікали тоненькі цівочки, вони здавалися не скляними, а зробленими з брудної води. З уст Ціпперів валувала сірувата пара, руки їхні були червоні, пальці опухли, подекуди в кутках видніли здохлі мухи, світло з якоїсь невідомої причини було зеленаво-сіре, помешкання нагадувало морське дно, якийсь акваріум. У тому помешканні вечір наставав раніше, ніж мав наставати згідно з законами природи. Коли засвічували лампи, вони мріли, немов у сірому тумані, нечіткі, розпливчасті, як полярне сонце опівночі. Старий Ціппер раз по раз утирав носа. Він з ранньої молодості хворів на катар горла. Я пам’ятаю, як він щороку заводив мову про свій намір поїхати в Кудову. Та оскільки в нього й зі шлунком було не все гаразд, він вагався, чи не краще податись до Карлсбада. Йому й на думку не спадало, що він нікуди не поїде, бо не має грошей. Він уявляв собі, що сидить дома, бо має дві хвороби, з яких кожній потрібен інший курорт. Він кректав, відхаркувався, пив сливовицю й покашлював.

Коли я цього разу зайшов до них, то побачив, що старий Ціппер обгорнувся шаллю дружини. Він був трохи хворий і не міг уже провадити своє скромне підприємство. На щастя, Вандль повернувся цілий з війни і знов найняв салон. То був тепер єдиний Ціпперів прибуток. Старий пригостив мене вишнівкою і чаєм. Він розчулився, багато говорив, навіть трохи підбадьорився. Як його послухати, то можна було подумати, що він наближається до щасливої, безтурботної старості. Арнольд був добре забезпечений. Тим часом як тисячі молодих хлопців вешталися без шматка хліба, він мав місце, де можна було рости й процвітати, ніби рослина в добре доглянутому вазоні. Йому вже ніщо не могло стати