Читати книгу - "Місто кісток"

Аларика. Клері намагалася дістати кинджал на поясі, але Люк тримав її надто міцно. Перед тим як вона змогла крикнути, щоб він її відпустив, срібна тінь промчала перед ними. Це була Ґретель. Вона кинулася передніми лапами на груди Зреченого, збивши його з ніг. Запекле виття люті вирвалося з її горла, та Зречений був сильнішим, він відкинув її, наче ляльку, й скочив на ноги.

Щось підняло Клері. Вона закричала, але це був Аларик – наполовину перевертень, наполовину людина, з гострими кігтями на руках. Проте він ніжно тримав її на руках.

– Забери її звідси! Забери її до дверей! – закричав Люк, жестикулюючи.

– Люку! – Клері обернулася назад.

– Не дивись, – прогарчав Аларик.

Але вона дивилася. Достатньо довго, щоб побачити, як Люк кинувся до Ґретель з лезом у руці, але він не встиг. Зречений схопив свій ніж, що впав у мокру від крові траву, й устромив його у спину Ґретель. Він встромляв його знов і знов, поки вона боролася, та зрештою виснажилася й світло в її сріблястих очах погасло. З криком Люк встромив свій клинок у горло Зреченого…

– Я казав тобі не дивитися, – прогарчав Аларик, закривши собою панораму. Тепер вони бігли сходами вгору, і його кігті дряпали граніт, видаючи неприємний звук.

– Аларику, – мовила Клері.

– Так?

– Вибач, що я кинула в тебе ніж.

– Облиш, це був гарний удар.

Вона спробувала подивитися позад нього.

– Де Люк?

– Я тут, – мовив Люк. Аларик обернувся. Люк піднімався сходами, ховаючи меч у піхви, прикріплені збоку, під курткою. Лезо було чорне й липке.

Аларик обережно поставив Клері на ґанок. Вона обернулася, та не побачила ні Ґретель, ні Зреченого, котрий убив її, – все злилося в єдину масу тіл і металу. Обличчя Клері було мокрим. Вона торкнулася його, щоб перевірити, чи це кров, і зрозуміла, що плаче. Люк здивовано глянув на неї.

– Вона лише була нечистю.

Очі Клері спалахнули.

– Не кажи так.

– Добре, – він обернувся до Аларика. – Дякую, що подбав про неї. Коли ми підемо…

– Я піду з тобою, – сказав Аларик. Він майже перетворився на людину, лише очі залишалися вовчими і зуби стирчали, наче зубочистки. Він зігнув руки з довгими кігтями.

В очах Люка вгадувався неспокій.

– Ні, Аларику.

Голос Аларика звучав рівно.

– Ти лідер зграї. Тепер, коли Ґретель мертва, я твій заступник. Було б неправильно відпускати тебе самого.

– Я… – Люк глянув на Клері й відступив на поле перед лікарнею. – Мені треба, щоб ти був тут, Аларику. Вибач. Це наказ.

В очах Аларика з’явилась образа, але він відійшов убік. Двері лікарні були дерев’яні, прикрашені вирізаними орнаментами, знайомими Клері: троянди з Ідрису, хвилясті руни, сонячні диски з променями. Люк з шумом відчинив їх. Він підштовхнув Клері всередину.

– Заходь.

Вона спотикнулася й обернулася, впіймавши погляд Аларика, котрий дивився на них своїми блискучими вовчими очима. Газон позад нього був усіяний тілами, чорною та червоною кров’ю, змішаною з болотом. Коли двері зачинилися, сховавши побачене, вона була вдячна.

Клері з Люком стояли у напівтемряві кам’яного вестибюля, освітленого єдиним смолоскипом. Після шуму битви тиша видалася важкою. Клері задихалася від повітря, тепер бракувало вологості та запаху крові.

Люк взяв її за плечі.

– З тобою все гаразд?

Вона витерла мокрі щоки.

– Не треба було цього говорити. Про те, що Ґретель лише нечисть. Я так не думаю.

– Я радий це чути, – мовив Люк, намагаючись зняти смолоскип. – Я вже боявся, що Лайтвуди зробили з тебе свою копію.

– Не зробили.

Не змігши витягти смолоскип, Люк нахмурився. Понишпоривши у кишені, Клері витягнула й підняла догори гладенький рунний камінь, який Джейс подарував їй на день народження. У руках дівчини спалахнуло світло, здавалося, що вона розламала навпіл зернятко темряви, випустивши на волю заховане всередині сяйво. Люк облишив смолоскип.

– Відьомське світло?

– Мені його дав Джейс, – Клері відчувала, як у руці пульсує світло, наче серце маленької пташки. Вона роздумувала, в якій з цих кімнат міг би бути Джейс, чи йому страшно, чи він мріє про їхню зустріч?

– Я вже роками не бився при світлі цього каменя, – зауважив Люк й почав підніматися сходами, які голосно скрипіли під його черевиками. – Іди за мною.

У сліпучому світлі відьомського каменя їхні тіні на гладенькій гранітній стіні виглядали дивно видовженими. Вони зупинилися на кам’яній площадці, яка повертала під арку. Згори можна було розгледіти світло.

– Сотні років тому лікарня теж так виглядала? – прошепотіла Клері.