Читати книгу - "Синi етюди"

- Ну i прекрасно! - тихо промовила Спиридонова.- Вам i цiкавитись не треба.

- Чому ж не треба? Я не такий вже мiзантроп, як це вам здається.

Марченко винувато посмiхнувся i навiть трохи почервонiв. Остання фраза вирвалась йому, очевидно, зовсiм несподiвано й, у всякому разi, проти його волi.

- Не треба, товаришу,- ще тихше сказала Спиридонова.- Це не ваша справа… А втiм, про це iншим разом поговоримо. Тепер скажiть менi от що: ви знаєте, де я зараз працюю?

- Ну?

- Ви просто будете реготати… їй-богу!.. От вгадайте! Вона засмiялась тихим, глибинним та неприємним смiхом i, переплигнувши через калюжу, раптом зупинилась. Стрiлки її химерних брiв знову вп'ялися їй в зачiску. Марченко цiлком щиро сказав:

- Де ви зараз працюєте - я не знаю… Але, на жаль, не знаю, й чому ви зараз засмiялись.

- А вас це дуже цiкавить?

- Як би вам сказати… Не то щоб дуже… Просто рiдко менi приходиться сам на сам зустрiчатися з такими людьми…

- А чому вам прийшла така мисль? Чи, може, у мене таке вже чудне обличчя?

- Як би вам сказати,- Марченко незадоволено подивився на прохожих i на Спиридонову.- Чудненьке трохи.

- В чому ж ви це "чудненьке" добачаєте?

- Як би вам сказати… Очi у вас, скажiм, хоч i незрозумiлi трохи, але це все-таки звичайнi безцвiтнi очi. Нiс - рiвний i… теж звичайний. Брови… От, мабуть, брови!

Вiн раптом посмiхнувся. Видно було, що таких розмов йому й справдi ще не приходилось вести.

- Так де ж я зараз працюю? - кинула Спиридонова, i здалося, що вона зовсiм не слухала свого супутника i що в той час, коли вiн говорив, вона й справдi, дивлячись в землю, про щось iнше думала i що ставила йому запитання цiлком механiчно.

- Не знаю! - трохи незадоволено кинув той.

- Але, може, ви тодi знаєте, де я ранiше працювала?

- Знаю.

- Серйозно?.. Ну, так чому ви не говорите? - з зовсiм невиправданим гнiвом сказала жiнка.- Чому ж ви мовчите?

Мужчина здивовано подивився на свою супутницю i, нiчого не промовивши, зробив рiзкий рух у сторону.

- Ви хочете мене залишити? - перелякано промовила Спиридонова й схопила Марченка за руку.- Не робiть цього, товаришу! Благаю вас, не робiть!.. А то… їй-богу, закричу на всю вулицю!..

В її очах було стiльки рiшучости й стiльки упертости, що мужчина, зиркнувши на неї, вже не сумнiвався - вона й справдi може закричати на всю вулицю. I вiн - кремезна людина - вiдчув себе зараз перед нею таким безпорадним, що тiльки приходилось поступитись перед жiночими чудiйствами.

- Ну, не хвилюйтесь, будь ласка! - сказав вiн.- Я й не думаю залишити вас.

- От i добре. Дякую,- промовила Спиридонова, якось враз заспокоюючись.

- Дякую сердешно… А працюю я,- несподiвано додала вона,- щоб ви знали, в канцелярiї? Правда, смiшно?..

- По-моєму нiчого тут смiшного нема,- похмуро заперечив Марченко.

- Хiба?.. А по-моєму… смiшно… Ну, яка ж з мене канцеляристка? Ну, скажiть? Хiба я умiю, скажiм, писати якiсь циркуляри! Нi! Хiба я умiю, скажiм, стукати на друкарськiй машинцi? Нi! Нарештi, хiба я у входящих та сходящих щось розумiю? Буквально нiчого! Так сиджу собi i пишу, що менi пiдкажуть… Знаєте, як в дитинствi пiдказували нам, коли ми не хотiли вчити урокiв… I ви думаєте, менi це легко? Га? - Це ж жах! - раптом мало не крикнула вона й схопилась руками за голову.- Це - жах! Це бiлий жах!

- Ну, заспокiйтесь! Заспокiйтесь! - Марченко остаточно розгубився й розвiв руками.- Не знаю, що й робити з вами.

- Що вам зi мною робити?.. Ви не знаєте? Так тодi я вам пораджу… От скажiть менi, я - маленька?.. ну, чого ж ви мовчите? Я - маленька?

- Ну, ладно, маленька.

- Ну, так от: берiть мене, маленьку, несiть мене до мосту i вкиньте в Лопань… Добре? I побачите ви тодi, як далеко-далеко занесе мене весняна каламуть… I не буде тодi Лiди Спиридонової нiколи! Ви мене розумiєте? Нiколи!

Останнi слова вона майже прошепотiла. Вона подивилась на свого супутника очима, повними страждання, i стрiлки її химерних брiв на цей раз не розлетiлися до зачiски. Її безцвiтнi очi якось миттю погасли. Промовила вона свою останню фразу з великим почуттям, але в тонi її голосу прозвучало тiльки одне: мовляв, туди їй i дорога - Лiдi Спиридоновiй!

- Що значить - не буде Лiди Спиридонової - сказала вона.- Що значить - нiколи, нiколи не буде Лiди Спиридонової?.. Про це я вас, товаришу, поiнформую колись, а зараз - ходiмте!

Вона взяла його пiд руку, i вони пiшли. I чи то Марченко не вмiв як слiд ходити, чи то вона не находила в собi енергiї й бажання мiцно притиснутись до нього - у всякому разi, вони йшли "пiдруку" приблизно так, як iде слiпий з проводирем. Спиридонова мовчала.

Над городом уже стояло чисте небо i сонце розкидало свої теплi промiння. Пiслядощове повiтря пахло тим ледве вловимим i надзвичайно приємним запахом, що завжди асоцiюється з народженням нового, досi невiдомого життя. Всюди шелестiв симпатичний мiський гомiн i всюди, пiд ногами веселих балакучих пiшоходiв, тротуари фаркали бризками дощової води. I не тiльки асфальт, але i звичайний сiрий булижник почав блискати й переливатися в срiбних ромбиках вiдзеркаленого сонця. На темно-синiй грозовiй полосi пiдвелася, як i завжди прекрасна, райдуга й, закоронувавши город, урочисто повисла в прозорому етерi. Уже бiгли автобуси, дзвенiли трамваї й мiж ними метушилися вiзники.

Спиридонова, що деякий час iшла в задумi й мовчки дивилася в землю, раптом сказала:

- Ну от - i пройшов потоп! I пройшла злива. Все змило! Рiшуче все! I нема бруду. Правда? I хоч трохи зимно (вона здригнулася, бо одiж її i справдi ще не зовсiм пiдсохла), але зате якось легко стало дихати. Правда?

I боячись, що супутник не зовсiм її зрозумiє, вона тут же поспiшила додати:

- Я, звичайно,- сказала вона,- говорю не про цю сьогоднiшню зливу, що допомогла нам зустрiтись,- я говорю про iнший потоп… Ви вже… збагнули?

- На жаль, мабуть, не зовсiм,- сказав Марченко.

Спиридонова засмiялась. Вона засмiялась тим же неприємним смiхом.

- Як же так не зовсiм? Ну?..- вона вмить вхопила його за руку й прошепотiла.- Ах ви Потопчику! Вас не Потапом, а Потопом треба було б назвати.

Мужчина здивовано подивився на Спиридонову