Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

брутальну промову, в якій причиною провалу плану назвала те, що решта країни не прийняла його, що одна спільнота не здатна досягти успіху в егоїстичному, жадібному світі, й що план був шляхетним ідеалом, а людська природа недостатньо придатна для нього. Поки ми мовчки сиділи, молодий хлопчина — той, що його в перший рік було покарано за запропоновану корисну ідею, — підвівся і кинувся до помосту, на якому стояла Айві Старнс. Він не промовив ані слова. Просто плюнув їй в лице. Отакий був кінець шляхетного плану та компанії «Двадцяте сторіччя».

Чоловік говорив так, немовби тягар років мовчання несподівано почав спадати з його плечей. Даґні знала, що це його данина їй: він жодним словом не подякував їй за доброту і, здавалося, був байдужий до людських цінностей і людських сподівань, але щось зачепило всередині, й він виплеснувся цією сповіддю, розверзнувся цим довгим, стримуваним роками, відчайдушним криком незгоди з несправедливістю, що знайшов собі вихід перед людиною, яку він вперше бачить і в присутності якої заклик до справедливості не буде безнадійним. Здавалося, що життя, якого він майже зрікся, повернулося до нього двома найнеобхіднішими речами, — їжею і товариством розумної істоти.

— Але до чого тут Джон Ґолт? — запитала вона.

— Ох, — сказав він, пригадуючи. — Ох, так…

— Ви збиралися розповісти мені, чому люди почали ставити це запитання.

— Так… — він задивився у простір, немовби на видиво, яке роками вивчав, але так і не спромігся збагнути; на його обличчі застиг дивний вираз збентеження та страху.

— Ви збиралися розповісти мені, хто такий Джон Ґолт. Якщо, звісно, колись існувала така людина.

— Маю надію, що ні, мем. Тобто, сподіваюся, що це просто збіг, просто фраза, позбавлена значення.

— Але скажіть, про що вам ідеться? Що у вас на думці?

— Це було… Це сталося на тих перших зборах на заводі «Двадцяте сторіччя». Можливо, саме це дало поштовх, а може й ні. Я не знаю. Збори відбувалися весняного вечора, дванадцять років тому. Шеститисячний натовп зібрався біля відкритої трибуни, встановленої у найбільшому заводському цеху. Ми щойно проголосували за новий план і перебували у збудженому стані, галасуючи, вітаючи свою перемогу, погрожуючи невідомим ворогам і мало не починаючи бійки, немов розбишаки з нечистим сумлінням. Згори нас засліплювали промені електричного світла, ми переживали якесь роздратоване збудження і були тоді бридкою, небезпечною юрбою. Джеральд Старнс, що головував на зборах, час од часу постукував молоточком, закликаючи нас до порядку, і ми трохи заспокоювались, але не дуже. Можна було побачити, як увесь натовп безперестанку коливався з боку в бік, немов вода в розгойданій каструлі.

— Це вирішальний момент в історії людства! — перекрикуючи галас, щосили репетував Джеральд Старнс. — Пам’ятайте, що ніхто з нас тепер не зможе покинути цього місця, оскільки кожен з нас належить усім решті — відповідно до морального кодексу, який ми визнаємо.

— Я його не визнаю, — сказав один чоловік і підвівся. Це був один із молодих інженерів. Ніхто про нього особливо багато не знав. Він завжди тримався осторонь від решти. Коли молодик підвівся, раптом запала мертва тиша — через те, як він тримав голову. Він був високий і худорлявий, і я, пам’ятаю, подумав, що кожен другий із нас зараз без жодних докорів сумління може зламати йому шию. Але всі ми тоді раптом злякалися. Він стояв, як людина, свідома власної правди.

— Я покінчу з цим раз і назавжди, — сказав цей чоловік. Його голос був чистий і безсторонній. Більше він нічого не сказав і попрямував до виходу. Він ішов, залитий білим світлом, не кваплячись і не помічаючи нікого з нас. Ніхто не рушив з місця, щоб його зупинити.

Раптом Джеральд Старнс крикнув йому в спину:

— Як покінчите?

Він обернувся і відповів:

— Я зупиню двигун цього світу.

Потім він вийшов. І більше ніхто його не бачив.

Ми ніколи не чули, що з ним сталось. Але роки потому, побачивши, як на величезних заводах, що поколіннями стояли міцно, наче гори, раз по раз гасло світло, побачивши, як зачиняються брами і зупиняються конвеєрні лінії, як порожніють дороги і пересихає потік автомобілів, неначе якась таємна сила зупиняє двигун світу, і цей світ помалу розкладається, немов тіло, коли його покидає душа, — тоді ми почали дивуватись і цікавитися долею того чоловіка. Ми запитували одне в одного, чи хтось із нас щось про нього чув.

Ми почали думати, що він дотримався свого слова, що він, бачачи і знаючи правду, яку ми відкинули, був карою, яку ми накликали на свої голови, месником, людиною тієї справедливості, що ми нею знехтували. Ми почали думати, що він прокляв нас і тепер його вироку нам не уникнути, і що нам ніколи не вдасться позбутися цієї людини. І це було найжахливіше, тому що він не переслідував нас, — саме нам раптом захотілося знайти його, зниклого без жодного сліду. Ми ніде не знаходили відповіді. Нас цікавило, якою ж неймовірною силою він міг володіти, щоб здійснити обіцяне. І не могли зрозуміти. Ми згадували про цього чоловіка щоразу, коли дізнавалися про чергову катастрофу у світі, якої ніхто не міг пояснити; коли отримували черговий удар, втрачали чергову надію, коли почувалися охопленими мертвотним, сірим туманом, що встеляв усю землю. Вочевидь, люди почули наше волання, наше запитання без відповіді, й не знали, про що нам ідеться, хоча їм теж було добре знайоме це відчуття, що змусило нас кричати. Вони теж відчували, як щось важливе покидає цей світ. Можливо, саме тому вони почали промовляти цю фразу щоразу, коли відчували, що надій більше немає. Мені хотілось би помилятися, хотілось би думати, що ці слова не означають нічого, що не існує свідомого наміру і немає месника, який прагне знищити людський рід. Але коли я чую, як вони повторюють це питання, мені стає моторошно. Я думаю про чоловіка, який пообіцяв зупинити двигун світу. І знаєте, його звали Джон Ґолт.

Даґні прокинулася через те, що змінився звук коліс. Це був безладний стукіт із несподіваним скрипом і коротким та різким потріскуванням, який нагадував рвучкий істеричний сміх. Він супроводжувався судомними смиканнями вагона. Ще не поглянувши на годинник, вона знала, що це була колія «Західного Канзасу», і що поїзд повернув на довгий об’їзний шлях на південь від Кірбі, штат Небраска.

Потяг був напівпорожній. Кілька осіб наважилися на мандри через континент першою «Кометою» після катастрофи в тунелі. Вона поступилася спальним купе волоцюзі, а потім залишилася на самоті з його історією.

Їй хотілося поміркувати про це, про всі запитання,