Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

У хлопців були обценьки, розрізали, проповзли першими, ми за ними. Долізли до острівця кущів. Там сховалися. Були десь вже поруч з котлованом. Чутно було, як прибув черговий ешелон, навколо якого почалася метушня. Попереду було видно ще ряди з колючим дротом, за ними вежі з вартовими. Досить густенько.

— Іване Карповичу, тут почекайте, — прошепотів мені Четвер. — З паном штабс-капітаном.

— Мені треба до котловану долізти, — відповів я.

— Ми з Андрієм злазимо. Подивимося і доповімо. Так краще, — тихо сказав Четвер. Андрій кивнув.

— Хлопці, я вмію крастися, я філером був, — нагадав їм.

— Іване Карповичу, почекайте тут. Будь ласка, — повторив Четвер. І тут дотумкав я, що береже молодь старика, тобто мене. Трохи це образливо було мені, але ж від чистого серця.

— Тут чекаємо, — тихо сказав їм.

Полізли хлопці в темряву. Швидко зникли з очей. Ми зі штабс-капітаном зарилися у сніг. Чули, як перемовлялися німецькі вартові на вежах. Їм із гори добре було все видно, не уявляв, як хлопці могли пролізти. Але тихо, ані криків, ані стрілянини, — отже, не помітили.

Чекати довелося довго, десь годину. Першим приліз Андрій.

— А де Четвер? — спитав я.

— Чекає у котловані. Іване Карповичу, той, вам туди злазити треба, — прошепотів якось дивно і дивився кудись убік.

— А що там?

— Та дивне щось. Лізьмо, — сказав Андрій, голос у нього був розгублений. Це мені не сподобалося, бо ж досвідчений хлопець. Що ж такого побачив?

— Я з вами! — прошепотів Івлєв.

— Ваша благородь, краще почекайте, ми швидко, — попросив Андрій.

— Заждіть. Ми зараз, — твердо сказав я.

Поповзли. Але не в бік котловану, а уздовж. Рухалися довго, потім Андрій зупинився. Пірнув кудись. Я за ним. Труба якась. У трубі смерділо. Було темно, мокро. Андрій ліз першим, я за ним. Довго, метрів двадцять, мабуть, потім вилізли вже у котловані під напнутим брезентом. У брезенті була дірка. Через неї залізли всередину. Там було темно, але потроху очі почали бачити якісь довгі штабелі.

До мене доторкнулася чиясь рука. Ага, Четвер. Потягнув кудись. Потім кресонув сірником. Трохи світла. Підніс сірник до штабеля. Я побачив той штабель і ледь не залаявся від здивування та переляку. Почулися кроки, Четвер сірник задув. Темрява. Я почав мацати штабель, бо не міг повірити у те, що побачив. Але так все і було. У котловані довгими штабелями було складено трупи. Не просто трупи, а трупи вбитих солдатів. У шинелях і з гвинтівками, які вони стискали у задубілих руках. Біля нас по краю котловану пройшов патруль. Я мацав далі. Тіла, тіла, тіла. Четвер почекав і запалив ще один сірник. Тіла. Лежали в багато шарів. Я порахував — десять. Нижче штабелі трупів були ширші, а потім вужчали, виходила піраміда.

— Що це таке? — прошепотів я, хоч завжди питали мене, а я відповідав.

— Трупи усюди. Ми пролізли вперед — весь котлован у трупах, — прошепотів Четвер. — Для чого?

А що я міг відповісти? Я нічого не розумів! Ще якби не гвинтівки, то можна було б подумати, що німці готують величезне поховання своїх убитих. Але для чого вкладати у руки вбитим гвинтівки? Що-що, а німці не дурні дарма робити!

— Гвинтівки з набоями? — прошепотів я.

— Зараз перевіримо, — відповів Четвер. Вони з Андрієм полізли до тіл. — З набоями. По десять обойм у кожного. І по дві гранати.

— Якого біса? — тихенько спитав Андрій.

У мене аж голова заболіла. Сиділи. У котловані було тихо, але десь у іншому кінці чулись якісь рухи.

— Ходімо подивимося, що там, — сказав я.

І ми пішли. Вузенькими стежками між височенними штабелями трупів. Інколи зупинялися, щоб помацати їх. Але тіла були всюди однакові. Трупи у німецьких світло-сірих шинелях, із гвинтівками в руках і обоймами набоїв на поясах. Ну і гранати ще, у кожного по дві. Що це таке? Для чого складати озброєні трупи у штабелі? Як це розуміти? Ми ішли далі. Попереду стало видно світло. Потім почулися голоси. Ми тепер трималися тіні від штабеля трупів і наближалися дуже повільно. Потім зупинилися. Бо стало видно невелику, ще не заповнену частину котловану. На ній метушилися німецькі солдати.

— Господи! — прошепотів Андрій.

У мене і слів не знайшлося, що сказати. Бо ми побачили, що живі німецькі солдати приносять тіла вбитих, мабуть, із ешелону, який підійшов, викладають трупи на столах. Тут же одягають їх в шинелі, прикручують до рук дротами гвинтівки, пхають набої та гранати, після чого відносять і складають у штабелі. Заввишки у десять тіл.

— Наші! — Четвер стиснув мою руку. І я побачив, що серед убитих справді було багато наших. З них зрізали російські шинелі та однострої, перевдягали в німецькі, також прикручували гвинтівки і складали разом з іншими. Серед трупів були і австріяки, і люди у невідомих мені формах. Може, французи, а може, серби чи англійці. Всіх їх роздягали, потім одягали у німецьку форму, озброювали і складали. Трупи постійно підносили, так само як і одяг зі зброєю. Мабуть, їх привозили в одному ешелоні. Робилося все швидко і вміло. Штабелі трупів росли і насувалися, місця в котловані залишалося все менше.

Я показав, що треба повертатися. Ми почали відступати уздовж штабелів. Я намагався знайти якесь пояснення тому, що відбувалося. Не знаходив. Але німці не витрачатимуть стільки зусиль заради дурниць! Чого коштувало тільки викопати взимку цей величезний котлован! А потім заповнити його тілами мертвих, своїх та чужих, яких, судячи з усього, звозять з усіх фронтів війни! Звозять, перевдягають і озброюють!

— Іване Карповичу, як це? — спитав Андрій, коли ми вже відійшли.

— Не знаю. Але треба дізнатися.

— Як?

— Узяти язика, який міг би нам усе розповісти тут і зараз, — запропонував я.

— Вони ж німецькою балакають.

— Штабс-капітан знає німецьку. Коли я тут літав, то помітив кілька будинків неподалік від котловану. Вони складені з колод, мабуть, побудовані нещодавно. Побудовані для когось. Треба подивитися, що там. Ходімо.

Хлопці не сперечалися. Ми вибралися з котловану по трубі, забрали Івлєва і з ним пішли. Нічого не розповідали, бо як про таке було розповідати? Це було значно дивніше і страшніше за член, який втік.

Потроху обійшли котлован, побачили, що поруч цілий табір для військ. Викопані землянки, а трохи