Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

— Добре. — сказала я. — Не хвилюйся. Я йду.  

Шкутильгаючи, як інвалід, то піднімаючи свічку вгору, то опускаючи її. я рушила вперед. Тепер я намагалася більше не торкатися стін. Подекуди між каменями проростало біле коріння дерев, а стіни блищали від вологи. Невдовзі під ногами почали траплятись калюжі. Кілька кроків мені довелося ступити по воді, та згодом підлога знову стала підніматись, і я ступила на твердий камінь.  

Я опинилася на перехресті. Ліворуч і праворуч від місця, де я стояла, тяглись іще два проходи. Лівий прохід майже відразу   7    був перегороджений іржавими залізними ґратами. У правому   7    проході я помітила сходи, які йшли під смердючу, вугільно- чорну   7    воду   7   . Звичайно ж, я не звернула до жодного з цих проходів, рушила прямо і, перелізши через купу дерев’яних уламків, опинилась у якомусь просторому приміщенні.  

Спереду   7    линув чийсь шепіт. Коли я підняла свічку вище, він ущух.  

— Не соромтесь, — мовила я. — Говоріть собі.  

І засміялась: вони й справді   соромились    мене! Вони мовчали. Підлога знову хитнулась під моїми ногами. Голова страшенно боліла, й на мить усе попливло в мене перед очима. Коли ж зір нарешті прояснився, я чітко побачила тих, хто іепотів. Вони були тут, переді мною, громадились купами краях підземної зали. Можливо, я трохи збожеволіла після укання проходом, та мені здалося, що ці купи не схожі на лття, принесене річковим припливом. Я придивилась: ніби олі дерева з обідраною корою й переламаним гіллям лежать там покотом. Тільки, зрозуміло, то були не дерева, а кістяки.  

Подекуди на них ще збереглись клапті від одягу, та здебільшого то були просто голі кістки — безладна мішанина білих крапок, ком, знаків оклику, начеркана на сторінках величезного записника. Я бачила окремі черепи й щелепи, в яких збереглися зуби, поламані рештки рук і ніг, та найбільше тут було маленьких, відламаних від чогось кісточок. Ребра тяглися вгору, скидаючись на жмутки прибережної трави чи розбиті стояки для велосипедів біля покинутої залізничної станції. Часом купа кісток сягала мені аж до пояса. Зала, в якій я опинилась, була широка, прямокутна, одначе кістки громадились лише вздовж стін, не захаращуючи водночас темно-сірого отвору виходу, що виднів у дальньому кінці зали.  

Я поволі вийшла на середину кімнати, затуляючи долонею вогник свічки — не лише задля того, щоб він не згас, а й заради поваги до мертвих. Скільки ж тут цих решток...  

А ті, кому ці рештки раніше належали, теж були тут.  

Над купами кістяків ширяли сотні світлих постатей, що самі нагадували язички полум’я, тільки холодні. Майже нерухомі й прозорі, мов застиглі сльозинки, вони випромінювали непевне потойбічне світло. На їхніх обличчях не було ні ротів, ні носів, тільки темні ямки замість очей. Вони зирили просто на мене. А я, стоячи посередині зали, відчувала всю силу їхньої уваги, їхнього кількасотлітнього болю й ненависті.  

— Усе гаразд, — сказала я їм. — Я розумію вас.  

Що там Джордж розповідав про історію цієї в’язниці? Наприкінці свого існування вона стала радше лікарнею, ніж в’язницею. Останніми її мешканцями були прокажені та і   нш   і небезпечно хворі бідолахи. Ніхто сюди не приходив, усі уникали й зневажали їх. А потім королі з династії Тюдорів вигнали їх звідти й зрівняли це місце з землею.  

Вигнали...  

Я оглянула потрощені кістяки біля стін.  

Ніхто їх звідси не виганяв! їх просто замкнули   під    землею, завалили уламками стін і залишили в пітьмі помирати.  

Так простіше. Чистіше. Вирішуються кілька проблем одразу. Ці люди були