Читати книгу - "Поліція"

class="p1">— Хворий? — Арнольд Фолкестад злегка посміхнувся, ніби вибачаючись. — Ви ж саме в це хочете вірити. Що усі ми можемо скільки завгодно насолоджуватися грандіозними мріями про помсту, але ніхто з нас не хоче і не може втілити їх у життя.

— Але чому?

— Я можу любити, а тому можу й ненавидіти. Ну, тобто тепер я більше не можу любити. Я замінив кохання, — він легко підняв кийка, — на оце. Я воздаю хвалу моєму коханому. Рене був більше, ніж випадковий коханець. Він був моїм…

Він поставив кийок на підлогу, обіперся об спинку стільця і поліз за чимось у кишеню. Дуло пістолета не зрушилося ні на міліметр.

— …моєю зіницею ока. Яку в мене відібрали. І ніхто з цим нічого не зробив!

Ракель знала, що повинна пережити шок, остовпіти, злякатися. Але вона нічого не відчула, серце її вже скам’яніло.

— У нього були такі гарні очі, у Мікаеля Бельмана. Так що я відняв у нього те, що він відняв у мене. Найкраще з усього, що у нього було.

— Зіниця ока… Але чому Олег?

— Ти що, справді цього не розумієш, Ракель? Він — сім’я. Харрі говорив мені, що хлопчик хоче стати поліцейським. І він уже не виконав своїх обов’язків, а це перетворює його на одного з них.

— Обов’язків? Яких ще обов’язків?

— Обов’язків ловити вбивць і судити їх. Він знає, хто убив Густо Ганссена. Ти здаєшся такою здивованою. Я вивчив цю справу. Цілком очевидно, що коли Олег не сам убив його, то він знає, хто винен у цій смерті. Усе інше логічно неможливе. Хіба Харрі тобі не розповідав? Олег був там, на тому місці, коли убили Густо. І знаєш, про що я подумав, побачивши фотографії з місця злочину? Який Густо красивий… Вони з Рене були красивими хлопцями, у яких все життя попереду.

— У мого хлопчика теж! Будь ласка, Арнольде, тобі не обов’язково робити це.

Ракель зробила крок у його бік, і він підняв пістолет. Але спрямував зброю не на неї, а на Олега.

— Не засмучуйся, Ракель. Тобі теж буде дозволено померти. Ти сама по собі не мета, але свідок, якого мені доведеться позбутися.

— Харрі розкриє тебе. І уб’є.

— Мені шкода, що я вимушений заподіяти тобі стільки болю, Ракель, адже ти мені подобаєшся. Але мені здається, ти маєш це знати. Ти розумієш, Харрі абсолютно нічого не розкриє. Тому що, боюся, він уже мертвий.

Ракель недовірливо подивилася йому в обличчя. Йому дійсно було шкода. Несподівано телефон на столі засвітився і видав простий звук. Ракель кинула на нього погляд.

— Здається, ти помиляєшся, — сказала вона.

Арнольд Фолкестад спохмурнів:

— Дай мені його.

Ракель простягла йому телефон. Він приставив пістолет до потилиці Олега, узяв телефон і швидко прочитав повідомлення. Потім гостро поглянув на Ракель.

"Не давай Олегові подивитися подарунок".

— Що це означає?

Ракель знизала плечима:

— У будь-якому разі, це означає, що він живий.

— Це неможливо. По радіо розповіли про вибух моєї бомби.

— Не міг би ти просто негайно піти, Арнольде? До того, як стане надто пізно.

Фолкестад задумливо кліпав, дивлячись на неї. Чи крізь неї.

— Я зрозумів. Хтось випередив Харрі. Увійшов до квартири. Бум-бам. Ну, звичайно, — він коротко реготнув. — Харрі їде зараз звідти, так? Він ні про що не здогадується. Я можу спочатку застрелити вас, а потім просто дочекатися, коли він увійде ось у ці двері.

Мабуть, він ще раз прокрутив у голові цю думку, кивнув, погоджуючись з первинними намірами, і спрямував пістолет на Ракель.

Олег закрутився на стільці, спробував підстрибнути і відчайдушно застогнав через кляп. Ракель подивилася в дуло пістолета. Серце її майже перестало битися. Немов мозок вже прийняв неминуче і почав припиняти роботу. Вона більше не боялася. Вона помре. Помре за Олега. Можливо, Харрі встигне дістатися сюди до того, як… можливо, він врятує Олега. Тому що зараз вона дещо знала. Вона заплющила очі й стала чекати незрозуміло чого. Удару, уколу, болю. Темряви. У неї не було богів, яким вона могла б вознести молитву.

У замку щось загуркотіло.

Вона розплющила очі.

Арнольд опустив пістолет і витріщився на двері.

Маленька пауза. І знову гуркіт.

Арнольд зробив крок назад, узяв з крісла плед і накинув на Олега, повністю накривши його разом зі стільцем.

— Роби вигляд, що все гаразд, — прошепотів він. — Скажеш хоч слово — я всаджу кулю в потилицю твоєму синові.

У замку загуркотіло утретє. Арнольд зайняв позицію позаду закамуфльованого стільця, так щоб пістолет його не було видно від вхідних дверей.

І нарешті двері відчинилися.

На порозі стояв Харрі. Високий, з широкою усмішкою, в розстебнутому піджаку, зі знівеченим обличчям.

— Арнольде! — закричав він радісно. — Як приємно!

Арнольд розсміявся йому у відповідь:

— Ну й вигляд у тебе, Харрі! Що сталося?

— Кат поліцейських. Бомба.

— Та ти що?

— Нічого серйозного. Що привело тебе сюди?

— Проїздив мимо і згадав, що мені потрібно обговорити з тобою розклад. Підійди, будь ласка, сюди і подивися.

— Спочатку я хочу міцно обійняти ось її, — сказав Харрі і розкрив обійми для Ракелі, що кинулася йому на груди. — Як пройшов політ, кохана?

Арнольд кашлянув:

— Краще б ти відпустила його, Ракель. Мені сьогодні увечері ще багато чого потрібно встигнути.

— Який ти суворий, Арнольде, — розсміявся Харрі, випустив Ракель з обіймів, відсунув її від себе і зняв піджак.

— Іди сюди, — сказав Арнольд.

— Тут більше світла, Арнольде.

— Коліно болить. Іди сюди.

Харрі нахилився і став розв’язувати шнурки.

— Я сьогодні побував у центрі жахливого вибуху, тому тобі доведеться мене вибачити: я хочу спочатку зняти черевики. А коліном тобі у будь-якому випадку доведеться скористатися, коли йтимеш, тому тягни розклад сюди, раз уже справа така термінова.

Харрі втупився у свої черевики. Відстань від того місця, де він стояв, до Арнольда і стільця, накритого пледом, становила шість чи сім метрів. Занадто далеко для того, хто зовсім нещодавно повідав Харрі, що через пошкодження зору і тремтіння в руках не може потрапити в мішень з відстані більше півметра. А зараз мішень на додачу несподівано склалася і значно зменшилася, опустивши голову і нахиливши тулуб уперед так, щоб її захищали плечі.

Він тягнув за шнурки і робив вигляд, що вони не піддаються.

Заманити Арнольда. Він повинен примудритися затягти його сюди.

Адже вихід був тільки один. І можливо, тому Харрі несподівано став спокійним і розслабленим. Усе вже зроблено. Решта в руках долі.

І напевно, саме цей спокій відчув Арнольд.

— Як скажеш, Харрі.

Харрі почув, як Арнольд крокує по кімнаті.