Читати книгу - "Холодний Яр"

— Як би не співали та не базікали в осередку чого не слід — то й досі б усе добре було...

— А чогож ви, хлопці, у комсомол ішли? Хлопці здивовано витріщили очі.

— Як то чого?!.. Таж і зброєю можна вчитися володіти, тай до шкіл усяких скоріше достанешся... А нам що!.. Язик поломиться, як Сталіна пославословиш чи Маркса почитаєш? На паради з червоними прапорами ходили, а по кутках заховані жовто-блакитні мали...

Хлопці, пригадавши щось, зареготалися.

— Приїжджають до осередку паркомці з чекістами — бібліотеку чистити... Ідеологічно-шкідливі твори Троцького та Бухаріна забрати з бібліотеки... Випорожнюють шафу, а під книжками прапор: «Воля України — або смерть!» Вирачили баньки — по-о-ті-і-ха!..

— Секретаря ячейки та ще трьох у Черкасах «пад стєнку» поставили, а нас усіх — на Соловки — білі медведі пасти...

— Шкода, хлопці... Треба було обережніше... І Україні б ви придалися, як загориться, — тай Соловки — не мама...

Хлопці не журилися.

— А нам що!.. Хіба ми — то вже усі?! І без нас в Україні знайдеться кому на рушниці заграти... У нас он скільки попалили, скільки народу вигубили — а й то ще знайдеться народу не на один полк... А хіба Чигирин — то вже все?!. Он чуєте, що «служба» поспівує... — кивнув комсомолець убік кількох червоноармійців, що збившись в гурток під стіною «звіринця» — тихо співали «А вже років десять, як козак в неволі...»

Одізвався комсомолець, що досі слухав мовчки, мрійливо дивлячись на стелю:

— А нам на Соловки, як накидають японці з еропланів рушниць, як підем звідтіля на Москву, аж затріщить... Там же тепер друга Україна... Народу нашого — сила тьменна... Поженемо Сталіна у Дніпрі топити...

Було вже за північ. Дозорець давно кричав у визірку, щоб припинити співи й розмови. Та його резонно відсилали до чортової матері й ще дальше. Все таки «звіринець» помалу заспокоювався. Потомлені в’язні засипляли. Йду і я на своє місце. Намагаюся заснути, та хіба заснеш переварюючи в думках нові вражіння... Сусід храпів.

Обережно ступаючи між тілами на долівці, підійшов до мене не старий ще хоч оброслий по самі очі бородою, чоловічина в селянській одіжі. Як я розмовляв із чигиринськими комсомольцями — він мовчки лежав поруч і пильно вглядався в мене запалими вимученими очима. Пізніше відвернувся і не звертав вже уваги.

Добравшись до мене, нахилився і потягнув за ногу сонного Вітьку. Той зірвався і витріщив на нього своє єдине око.

— Чого тобі?! Незнайомий простягнув йому щось завинуте у газету.

— На тобі, братішка, півбуханця хліба, кусок сала, десяток папірос і машеруй спати он там, на моє місце. Там тобі й мішок підстелений...

Не довіряючи ще, що йому не сниться, голодний Вітька вхопив дорогоцінний пакунок, кафтан, і поскакав на вказане місце. Незнайомий кинув на бетон свою свитку і ліг навзнак. Прислухавшись чи спить другий сусід — повернувся до мене.

— Не упізнаєте, пане Залізняк?

— Ні. Та й я зовсім не Залізняк.

— Так — так... Важко пізнати... Змінився чоловік... Заріс ще до того... Оті хлопчаки — хоч не раз мене малими бачили, розмовляв не один зо мною тоді — тепер теж не впізнали... А я з ними у Черкасах довгенько сидів...

Вдивляюся у нового сусіда. Голос був знайомий, щей як знайомий...

— Так не упізнаєте... А миж з вами ще у Кам’янці разом були і в одній землянці зимували... Я — С... Тепер інакше називаюся...

Обхоплюю його за шию.

— Друже! То ти живий! — Оповідай як там дальше, без мене вже, було?..

Всяко бувало... Двадцятьперший рік у боях проминув... Були щасливі й нещасливі. До Холодного яру ще й Цвітковський з полком кінноти прийшов... Червоні свої частини проти нас стягнули... Попалили села... На зиму — знову ми в землянки зарилися, не багато вже нас було тай не легко вже було і з харчами... Якось перезимували... У двадцятьдругому на весну — хотіли знову рух робити... Приїхав весною якийсь професор бородатий... Привіз листи від Петлюри й Тютюнника, документи, все як слід... Довгенько його перевіряли та приглядались... Нарешті повірили, що дійсно наш... Знав геть чисто все, що за кордоном діялося, людей всіх знав... Старшина, що до нас від Тютюнника прийшов — сам вислухував його — каже — правильно, наш чоловік. Закомандував він нам, щоб зібрати усіх ватажків з околиці на нараду — порадитися, як повстання підняти. Петлюра, мовляв, у союзі з поляками весною знову на Україну піде...

Повідомили усіх, щоб вночі у хаті на Буді зібралися... А там чекісти засідку зробили і чекали: як хто зайшов у темні сіни — мішок на голову, зв’язали і до комори. Господарів — раніше пов’язали...

Як накинулися на Загороднього, що зайшов з револьвером у руці — той вистрілив... Почув Левадний, що надходив лісом — кинув бомби. Хто був вже у лісі й почув — не пішов...

Підрізали нас тим сильно... Ватажків забрали... Не багато вже й лісовиків та бурлаків залишилося — і ті гинули один за одним. Найдовше бурлачили по лісах ми із Д... та отой, що його з рейду привезли... Здичіли вже були зовсім... На деревах спали, не раз коріння або ворону без солі їли... Полювали за нами завзято — та й ми не одного на той світ відправили... Прапори оба на наших руках залишилися... Носили ми їх на грудях, в дуплах переховували...

Червоні вже у Мотриному манастирі — совхоз почали робити. Черниць виарештували та розігнали... А з ними — всеж було лекше. Все коли-неколи, якась до ліса хліба винесе та в умовленому місці залишить...

На зиму — кажу хлопцям — нема що!.. Треба в світ вибиратися. Не хотілося Холодного яру покидати — ой не хотілося!.. Все надію колисали — а може дочекаємося чогось?!. Та мусіли... Спакували прапори у випорожнену кулю гарматню, загвинтили і закопали в Холодному яру... Троє нас тільки й знали де... Гриця вже розстріляли... Не за Холодний яр — за іншу вже справу, цього року... Д... — поперед мене на Соловки пішов, а я оце попався і теж туди... Не відкрили нам Холодного яру — за агітацію висилають... Хтозна — чи живі будем... Скажу ще хоч вам — де прапори заховані...

Нахилившись до мойого вуха С... зашепотів мені місце й приміти...

— Слухай но, друже... А як же останні