Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Коли люди поринають у злочинне безумство, нездатні пояснити його дії та можливої причини, щоб обґрунтувати свій вибір, значить, існує причина, якої вони не бажають оприлюднювати. Ми теж не були такі безневинні, проголосувавши за цей план на перших зборах. Ми зробили так не просто тому, що вірили в позитив вивержених ними давніх банальних нісенітниць. У нас була інша причина, і нісенітниці допомогли приховати її від наших сусідів і від себе самих. Ця балаканина дала нам шанс видати за чесноту те, чого ми раніше посоромились би. Не було жодної людини, яка, голосуючи за той план, таємно не думала б, що тепер завдяки цій пастці з’явиться шанс зазіхнути на прибутки здібніших і талановитіших. Хоч би яка багата і розумна була людина, вона все одно вважає когось багатшим і розумнішим, а цей план долучав її до цього начебто кращого багатства та мудрості. Та розраховуючи на те, що вдасться урвати прибутки тих, хто стоїть вище, всі забували про людей, які стоять нижче і, відповідно, теж отримують право зазіхати на прибутки інших. Люди забували, що нижчі за них так само можуть їх обчистити, як вони самі сподівалися обчистити вищих за себе. Робітник, якому була до вподоби ідея, що, оголосивши про свою потребу, він отримує право на такий же лімузин, як і в його начальника, забував, що кожен ледацюга і жебрак на землі може оголосити про свої права на такий самий холодильник, як у нього. Ось що було справжнім мотивом нашого голосування за цей план, ось уся правда. Але ми не хотіли думати про це. Тому, що менше ми про це думали, то гучніше кричали про нашу любов до всезагального добра.

І зрештою отримали те, чого хотіли. А коли усвідомили своє істинне бажання, було занадто пізно. Ми опинилися в пастці, з якої не було виходу. Найкращі з нас покинули завод у перший же тиждень упровадження плану. Ми втратили наших провідних інженерів, контролерів, майстрів і висококваліфікованих робітників. Людина, яка поважає себе, не погодиться на роль дійної корови загального користування. Деякі здібні працівники намагалися пересидіти цей час, але довго витерпіти не могли. Ми втрачали дедалі більше наших колег, які тікали з заводу, як від джерела епідемії, поки в нас не залишилися винятково люди з потребами і жодної людини зі здібностями.

Нечисленні з нас, що досі більш-менш добре працювали, але залишилися, належали до тих, хто працював тут віддавна. Колись ніхто ніколи не покидав «Двадцяте сторіччя», а тому ми не могли повірити, що ці часи вже в минулому. А незабаром уже й ми не могли звідти піти, оскільки жоден інший роботодавець нас би не взяв. І я не можу їм за це дорікати.

Ніхто не хотів би мати з нами справи, жодна порядна людина або фірма.

Усі невеличкі крамнички, де ми скуповувалися, почали стрімко закриватися, поки нам не залишилося нічого, крім салунів, ігрових гадючників і шахраїв, які продавали нам непотріб за скажені гроші. Отримувана нами милостиня ставала дедалі менша, а вартість життя стрімко зростала. Список незабезпечених на заводі збільшувався, а список його клієнтів скорочувався. Дедалі менші прибутки треба було розподіляти між дедалі більшою кількістю людей. А колись подейкували, що торгівельна марка «Двадцяте сторіччя» така ж надійна, як проба на золоті. Я не знаю, про що думали нащадки Старнса, якщо взагалі бодай про щось думали. Але, гадаю, що, як і всі соціальні планувальники та дикуни, вони вважали, що ця торговельна марка — щось на кшталт магічного знаку, який розв’язує всі проблеми за допомогою якоїсь чарівної сили, що й далі їх збагачуватиме, як колись збагачувала їхнього батька. А коли наші клієнти почали помічати, що ми ніколи не постачаємо свій товар вчасно, що немає жодного небракованого двигуна, магічний знак набув зворотної сили: люди й задурно не хотіли брати двигуни, позначені торговельною маркою «Двадцяте сторіччя». І тоді серед наших клієнтів залишилися тільки ті, які ніколи не платили і не збиралися оплачувати своїх рахунків. Але Джеральд Старнс, сп’янілий від свого становища, дратувався і ходив усюди, випромінюючи зверхність і вимагаючи від бізнесменів робити в нас замовлення. І не тому, що наші двигуни були якісні, а тому, що ми так гостро потребували замовлень.

На той час навіть сільський дурник міг зрозуміти те, чого покоління професорів воліли не помічати. Яка користь електростанції від наших двигунів, якщо її генератори раптово зупинялися через наші браковані агрегати? Яка користь буде людині, прикутій до операційного столу, коли вимкнеться електроенергія? Яка користь буде пасажирам літака, коли його двигуни відмовлять у повітрі?

І якщо вони куплять наші продукти не через їхню якість, а для задоволення наших потреб, чи буде це добрим, порядним і моральним вчинком для власника електростанції, хірурга тієї лікарні та авіабудівника?

Але саме таку мораль хотіли запровадити на всій землі професори, лідери та мислителі. Уявіть собі, що могло відбутися у масштабах усієї планети, якщо це призвело до таких наслідків у маленькому містечку, де всі знають кожного? Уявіть-но собі, що було б, якби ви мусили жити та працювати, будучи залежною від усіх катастроф і всіх симулянтів земної кулі? І якщо хтось десь колись щось не доробив, — ти повинен за це відповісти. Працювати без жодного шансу на зростання, коли ваші їжа, одяг, житло і відпочинок залежать від шахрайства, голоду, чуми в інших частинах землі. Працювати без жодного шансу на додаткову пайку, поки всі камбоджійці не нажеруться, а патагонці не вивчаться в коледжах. Працювати, коли кожна народжена істота може пред’явити тобі рахунок: люди, яких ти ніколи не побачиш, про чиї потреби ніколи не дізнаєшся, про чиї таланти чи невігластво, порядність чи підлість ніколи не довідаєшся та не матимеш права запитати. Тобі дозволено лише працювати, безперестанку працювати, залишаючи право Айві та Джеральдам цього світу визначати, чий шлунок споживатиме зусилля, мрії та дні твого життя. І цей моральний кодекс слід прийняти? І це моральний ідеал?

Отже, ми його спробували і нажерлися донесхочу. Наша агонія тривала чотири роки, з перших зборів до останніх, і єдиним можливим фіналом могло бути лише банкрутство. На останніх зборах одна лише Айві Старнс намагалася триматися виклично. Вона виголосила коротку, злу і