Читати книгу - "Морфій"

І мене оточують голі діди у фартушках, що закривають міжніжжя, і навіть якби я знав, де взяти такі фартушки, то не вдягнув би, бо воно мені здається чимось старечим, чимось, що має закривати ті шматки м’яса, вже ні до чого, крім сцяння, не придатні, шматки зморщені, несправні, мертві — водночас відкриваючи голі старечі сідниці.

А ті діди геть немічні, вони ледь пересувають ногами, ті діди білотілі, їхні руки дрижать, спомин по тих усіх негідних учинках, які вони коїли в житті. Поволі, обережно вступали вони до теплої води, яка ж полегша, коли вода підтримує і нарешті підносить їхні старечі тіла, котрі самі вже не хочуть себе носити, діди занурені аж по тремтливі підборіддя, на зеленій воді — кола від їхнього тремтіння.

А ще там були старі, котрі не зовсім старі, тільки уражені старістю, що насувається, жваві, вони напружують уже прив’ялі груди і втягують обвислі, попри регулярну гімнастику, животи, і коли я дивився на їхні тіла, то був їхнім братом, хоч вони були угорцями чи ще кимось, я там чув іще й німецьку мову, і всі голі тут були мені братами.

Були там і молодики, чоловіки середнього віку, підстаркуваті чоловіки, нарешті, чоловіки без написаного на тілі віку, такі, котрі можуть мати як добрих тридцять, так і п’ятдесят років. Були й чоловіки з гарними тілами вояків, грудні клітки склепінилися арками могутніх ребер, були спортсмени з гнучкими, спритними тілами спортсменів, були підлітки з павукастими кінцівками і запалими грудьми, були товсті, товстуваті та повні, були старі, котрі згадували свої проминулі кращі часи, і старі, щасливі з елегантної бридкості старого віку. І всі були спокійні, голі, тихі та зосереджені на собі, на власних тілах у теплій воді та в парі, навіть якщо в товаристві, всі підносяться у цій воді, як поважні медузи, споглядаючи власні пальці ніг.

І було моє тіло, худорляве, теж добре збудоване, бо теж атлетичне, з нормальним як на тридцятирічного животом, саме настільки, щоби костюмчик сидів, без рельєфних м’язів, волосся небагато, та й те світле, член ні великий, ані малий — звичайний. Я довго соромився цього свого ніякого тіла, ще довго після Ідзі, намагався тягати тягарі, щоб наросли на мені якісь м’язи, багато їв, аби змужніти, хотів навіть зайнятися якимось спортом, але нічого так і не змінювалось, аж нарешті дізнався, що добре бодай те, що не набрав зайвої ваги.

— Доброго дня, — сказав хтось просто в мене за спиною.

Я змахнув руками і повернувся у воді всім своїм голим тілом.

Стоїть наді мною, на краю басейну, невисокий, худорлявий чоловік, близько п’ятдесяти. Великий округлий помпон серед гущавини чорного лобкового волосся. Волосся на голові також чорне, офіцерські вуса, волосся, яке густо вкривало груди, уже посивіло, перестало бути видимим, коли він занурився і намочив груди.

— Конспірація конспірацією, а манери манерами, — повідомив. — Я Штайфер. Але чекайте, чекайте, не відрекомендовуйтеся, я зараз згадаю, я знаю вас, пане… — сказав, уважно придивляючись.

Я знітився, бо не міг відповісти тим самим, а Штайфер, зауваживши це, засміявся й пояснив:

— Ой, ні, не особисто. З паперів.

— З паперів? — я здивувався і трохи затремтів.

Що то в мені тремтіло? Чи те саме, що тремтіло, коли поручник Жабинський сказав: я вас знаю, Віллеманне, — і він насправді знав, він міг зрозуміти, передбачити все і бачити мене наскрізь, навиліт, як летить куля.

Оце те саме затремтіло, але слабше.

А Штайфер думав. Хвилину думав. Пошкріб свою гладенько поголену бороду.

— Знаю! — випалив. — Віллеманн, Константи. Підпоручник резерву, дев’ятий уланський! Добре пам’ятаю, правда ж?

— Добре… — згоджуюся я, невпевнений, голий, наляканий.

Я подаю йому руку, він стискає мою, сильно, різко й рішуче. Не люблю, не люблю, не терплю різкості.

— Ну, пам’ять досі працює, хоча вже п’ятдесятка за плечима. Але з вами то був особливий випадок, я цікавився час від часу, як ви до Ґрудзьондза пішли. Зрештою, ви ж чисто німецького походження, правда ж?

Знизую плечима.

— Я поляк.

— Пане! Що ви! Я вам що, на фалангіста[210] схожий? Моє прізвище Штайфер.

— А прізвище Мосдорфа — Мосдорф, то й що?

— Ну добре, добре. Те, що ви поляк, — зрозуміло, але несуттєво. Ми вами вже здавна цікавилися, шкода, що ви не схотіли зостатися з професією. Також можна жити. Хоча й не так, як ви жили.

— Полковнику Штайфер… — починаю я, але він мене уриває.

— Ох, добре, вибачайте. Важливо, що ви є особливою особою в особливому місці, хоч то, мабуть, і випадково, правда ж? Але кращої ситуації я би для вас не вигадав.

— Мене це теж тішить, — уїдливо відповідаю.

— Ще одне мушу вас запитати, і відразу переходимо до справи. Ваш батько, Бальдур фон Штрахвіц…

— У Варшаві, — відповідаю, і коли це кажу, то вже знаю, що брешу. Хотів навіть це пояснити, але Штайфер мені не дозволяє.

— Ох, то ви знаєте, що він живий?.. Бо мати це, здається, від вас приховувала?

Яка ж це брехня, яка ж брехня те, що я сказав, це брехня, мій батько у Варшаві.

Бальдур фон Штрахвіц у Варшаві. Feldpolizeikomissar Бальдур фон Штрахвіц. Чи він не у Варшаві?.. Де ж Бальдур фон Штрахвіц?

Ти ж знаєш, Костоньку. Але я мушу мовчати, хоч про нього мені мовчати нелегко. Бальдур фон Штрахвіц на полях Фландрії, там він зостався і звідти вже не повернеться. А решту знаєш.

Не повинен брехати.

— Я тут під іменем Бальдура фон Штрахвіца. Маю його мундир і документи. Специ Інженера трохи над ними почаклували, вклеїли мій знімок, підкоригували особливі прикмети…

— Прикмети… а, ну так, — пригадував Штайфер.

— А батько… — тягнув я. — Ну, я не знаю, що з ним зараз. Він мені все віддав. Свою особу, мундир, бо мені якраз підходив, зброю, все.

— Ви гадаєте, що він…

— Не знаю, — відрізав я.

Штайфер кивнув.

— Пане Константи, ви нам ніби з неба впали. З неба. Ходімо до лазні, у парі краще говорити.

І ми пішли, сіли в білих гарячих клубах, сіли поруч, підстеливши собі рушники під дупи.

— Отак іноді добре складається все в лихі часи, ви випадково натрапили на Інженера, я втік від большевиків, просто з транспорту, до Козельська, і от зараз сидимо у лазні в Будапешті. Чи я