Читати книгу - "Морфій"

— Добридень, Дзідзю.

І раптово розумієш, правда ж, Константи? Розумієш.

Це кінець. Більше ми не зустрінемося, любий мій, бо ти розумієш. Раптово розумієш.

Вона тебе змінила, дурню. Вона — її дух та сила. Вона є всім, чим я не хотіла, щоб ти був. Вона відібрала тебе в мене. Дивлячись на неї, ти побачив людину. Дивлячись на неї, ти побачив когось понад тим, що здавалося тобі людським. Вона, котрої не торкаються погляди інших. Вона, котра не боїться. Вона, котра кохає, бо хоче кохати, жадає, бо хоче жадати, а не тому, що хоче бути коханою і жаданою, як ти.

Я нічого не розумію. Сідаю снідати.

— Не їж багато, на другу підемо в «Centrál Kávéház». То як «Зем’янська», тільки більша і краща, і письменники там кращі сидять.

Я всміхнувся собі під носа. Ніколи не любив наших письменників. Я потребував їхньої слави, як і слави інших митців, але не любив. У них було щось, чого в мене не було, я навіть не вмію достеменно це окреслити, але відчуваю, чи то, радше, відчував, брак цього.

— А передусім вона є, — додав я.

— Що?

— Вона є. А «Зем’янської» немає. Тобто заклад є, точно був нещодавно відчинений, але «Зем’янської» вже немає, бо хто туди зараз ходить і нащо?

— Це сумно, — замислилась Дзідзя.

— Зовсім ні, — негайно відповів я. — Геть не сумно. Мені не шкода. Було, але зараз немає. І, мабуть, уже й не буде. І що з того?

Кивнув. Хтось постукав у двері. Відчинив — лакей зі сповіщенням. Узяв папірець, дав одне пенґе, зачинив двері.

— Мабуть, Штайфер, — сказала Дзідзя.

— Хто ж іще, — погодився я.

Розпечатав листа, сідаючи за столик.

«Herr von Horn wird gebeten, am Mittag in die Hotel-therme zu kommen. M.S.»[209]

Подав папірець Дзідзі. Вона прочитала.

— Допоможе тобі від похмілля, — всміхнулася.

Світ має інший відтінок. Не розумію, але приймаю.

Я розрізав яйце навпіл, жовток іще вологий, поклав шматочок масла і дрібку солі, з’їв, і то було дуже смачне яйце. Випив кави. Дзідзя мовчала, тільки всміхалася до мене. Потягнувся до газет: німецькі, французькі та англійські, але читати не хочу, бо, знову ж, про що тут читати, якщо все ясно.

Ще кава.

— Зателефонуєш йому? — раптом запитав я.

Дзідзя не відповіла одразу. Не була вражена питанням, просто обдумувала відповідь.

— Не знаю, — нарешті сказала. — Мабуть, зателефоную. Або надішлю телеграму.

— Що ти робитимеш, коли я таки зустрінуся в тих лазнях зі Штайфером? — запитав я з розумінням, якого ще вчора між нами не було.

— Дивитимуся за вікно, виглядатиму, чи ти там десь не йдеш, і буду плакати, — відповіла без іронії. — А ти колись закохувався, Константи, так щоб насправді?

Чи я колись закохувався, так щоб насправді? Чи я колись у такій ситуації спромігся на те, щоб закохатися? Чи колись було насправді? Чи я закохувався в Ідзю? Чи закохувався в Гелю? Ураховуючи тих, у кого закохувався якось невинно і чисто. Чи я закохувався в Саломею? Ні, в Саломею я ніколи не закохувався, тільки хотів її, але хотів її хуєм, не серцем, а то дещо інша річ. То негарно, але так є.

Чи я колись закохувався? То важливо і неважливо водночас. Важливо. Бо це і є субстанція життя. З цього воно складається, з поривів серця і посмикувань міжніжжя. А неважливо, бо життя неважливе, взагалі.

— Так, — просто відповідаю.

Дзідзя киває, так, так, так, звісно, так, що ж я міг сказати. І так ми сиділи мовчки, а за вікном Будапешт, а в номері життя, нормальне життя, нормальна їжа, нормальне опалення, все нормально, і я з цього тішуся і без жалю це все покину, хоча коли думаю про це, то мені здається, що мав би жаліти, але жалю немає.

Нарешті Дзідзя дивиться на годинник.

— Іди вже.

— Як я його там упізнаю?

— Він тебе впізнає.

— Мені вдягтися чи йти просто в купальному халаті?.. — все ще невпевнено питаю.

— У халаті. Тут так заведено.

Тож, обгорнувшись м’якою матерією і забравши цигарки, виходжу, ліфтом їду вниз і переходжу до термальних купалень, а в них склепіння високі, сецесійні, питаю, скільки коштують, для гостей готелю терми безкоштовно, то й добре. Іду далі, там роздягальня.

У роздягальні за ширмою великий масажист, ґарґантюанський товстун із обвислими очима басет-гаунда і кутиками вуст, притягненими донизу як гравітацією, так і спокійною погордою до таких, як я: чому говориш до мене німецькою, іноземний ідіоте, звідки в тебе взагалі ця ідея виникла? Бо я німецькою з ним говорю. Що тебе сюди привело, облудний чоловіче, пощо ти прийшов сюди у своєму купальному халаті, з тупою мордою самовдоволеного кретина, га? А я, ідіот, я всміхаюся усміхом, призначеним для продавчинь, і щось тупо белькочу про рушники й халати, а той великий, двохсоткілограмовий чоловік, лисий на голові та волохатий усюди інде, під великим черевом він загорнений у рушник, завитки волосся на ньому мокрі, щоки відтягують йому повіки далеко вниз, дивиться на мене, з жирною терплячістю байдуже чекає, коли я закінчу, і подає мені товстий стос рушників, кажучи при цьому щось із величезною погордою. Уявляю собі, що він може мені казати, знаю, що він має рацію, бо пощо я сюди взагалі прийшов, чи то для мене терми, чи то я гадаю, що за своє пенґе можу купити собі право на буття тут, як купив собі право на вхід? Увійти можу, нехай собі входжу, але бути? Бути — мене тут зовсім немає. Знаю, що він має рацію; я згоджуюся з його нехіттю, поділяю його нехіть до таких, як я, хочу попросити пробачення за те, що прийшов, якби тільки міг, але не зможу, тому йду далі, чиню за вказівками понурих і сумовитих лазничих, вони кажуть роздягнутися, я й роздягаюся, догола то й догола, заходжу до басейну з водою із нижчою температурою, тоді до басейну з вищою температурою і чекаю, чекаю, аж доки мене знайде Маріан Штайфер, котрий має мене знайти.

Тож я вишу у воді температури людського тіла, тоді до парової лазні, тоді знову тридцять шість градусів, тоді знову парова, тоді ванна з окропом, у якій закурюю цигарку, аж мені паморочиться.

Я вже не чекаю, хай приходить, коли хоче. Ходжу і сиджу тут, голий, як і всі, думаю про жінок, про моїх жінок.

І змінився: думаю про них без провини й без сорому. Чому? Не знаю. Адже тілесний, еротичний бруд моїх зносин із Саломеєю не став чистим