Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

було їй лише почути Джімове ім'я,— і вона вибухала жахливою лайкою, а потім до півночі снувала по кімнатах, вигукуючи: «Квочка? От і добре! Я — стара квочка! Я — втручаюся в їхні справи!» Потім будила мене і питала, що сталося б з нами всіма, якби вона, «квочка», не клопоталася про нас. Важко повірити, як дратувало тітоньку це слово,— вона чисто скаженіла, чуючи його. Першого ж разу, побачивши Джіма біля дверей Палм Коттеджу, вона розчахнула вікно й загорлала:

— Від квочки чую! Геть звідсіля, стара квочко! Не сунь носа до чужого проса, квочко! Ти собі як хочеш, а Ніні дай спокій!

Треба було якось переказати Джімові, що йому не можна сюди приходити, я боялася, що стару кінець-кінцем правець ухопить.

Отож я змушена була сама втекти з дому і поїхати до Джіма. Він був такий обурений, і так побивався, ніби не тітонька, а я вигнала його з Палм Коттеджу. Хіба могла я після цього бодай у чомусь йому відмовити?

117

Ніхто не хотів орендувати Бакфілд навіть за найнижчу платню. Отож врешті-решт його довелося продати, і ми дістали мізерну суму, навіть меншу за вартість землі. Садибу зруйнували, а більша частина каміння пішла на ремонт дороги.

Тепер, після розлучення, ми опинились у матеріальній скруті, бо Честер позбавив мене фінансової підтримки. Та й тітонька завдавала чималих збитків. Вона відмовилася від будь-якого замирення з Джімом, і коли він, зрештою, переїхав жити до Палм Коттеджу, зачинилась у своїй кімнаті (найкращій в будинку) й не виходила звідти, щодень більше втрачаючи здоровий глузд. Ми боялися, що одного чудового дня вона спалить нас у нашій спальні,— тож довелося запросити до неї няньку.

Але навіть серед ночі нам не було від неї спокою, вона скрадалась до наших дверей, щоб раптом вигукнути: «Квочка!», або, скажімо, поцікавитись, як ведеться Джімові з його «канібалами».

Їй було аж солодко від задоволення, коли вожді луга, повернувшись додому, зробили заяву для преси, що віднині вони активно підтримуватимуть урядові плани й рішуче зрікаються тактики попереднього комітету, метою якого,— і сьогодні це вже зрозуміло всім,— було увічнення расової відрубності й бажання надалі тримати африканців у безправності та злиднях.

І ота метикована дама з Оксфорда переконала мене: політика розвитку насправді була давнім проектом уряду, що його лише відродив дехто з нової влади 1910 року, і що Джіма вигнали з Лугаленду зовсім не через те, що його критикувала преса, а тому, що уряд стривожив його вплив на бідних луга (хоч саме за це офіційна влада його раніше хвалила), побоюючись, аби та критика не збільшила його громадської ваги вдома, в Англії,— і це, у свою чергу, дозволить йому заважати розвиткові Лугаленду і продовжувати свою «реакційну» лінію (раніше це називалося «батьківським піклуванням про народ» і було гідне похвали). Проте я не могла розповісти цього Джімові. Та він би мені й не повірив, і це справді могло бути вигадкою, зручною концепцією для книжки, яка мала б «надати сенсу» всім складним і таємничим подіям, що розгорталися за межами літературного твору,— саме їх Честер і називав історією, підкреслюючи їхнє величезне значення, хоча у книжках їх завше лишатимуть осторонь, бо навіть Честер не зугарний був пояснити, як і чому вони сталися,— попри свою безпосередню участь у деяких з цих подій.

Джім вважав, що він сам «обрав собі таку долю» (історія зводилася для нього до самих книжок) і був надто гордий, аби нарікати на неї. Він сказав, що йому слід було б знати,— «ці хлопці з Айк-сквер» неодмінно «гратимуть з фальшивими козирями», але їм, як то кажуть, і карти до рук,—отже, цур йому і пек, час уже братися за те, на чому він краще розуміється,— наприклад, вирощувати капусту. Він справді пішов одного разу в сад і почав поратися на землі,— я тоді вперше побачила у нього в руках садовий реманент.

Але навіть того ранку він кожні півгодини заглядав у кімнату дізнатись, чим я «розважаюся». Бо з перших днів, як ми одружились, він ревно опікувався мною і рідко лишав на самоті: дбав, щоб я багато не читала («мусиш берегти очі») і влаштував для мене суворий режим та дієту (саме тоді вагітним жінкам почали радити помаранчевий сік), докладно розписував, коли лягати спати й куди ходити на прогулянку. Це, однак, не заважало йому брати мене із собою у море на яхті,— за будь-якої погоди, відразу ж, тільки-но йому заманеться.

І тепер він уже не приносив мені подушки на палубу, не кутав од вітру і не намагався триматися ближче до степлхедського берега. Навпаки (мабуть, тому, що весь час був роздратований — все його єство було пройняте відчуттям невдачі,—навіть коли забував про своїх луга і про свою страчену кар'єру), він ішов напрямки у відкрите море, хоч би й була дуже висока хвиля, і мені не раз було холодно й страшно (досі не можу вирішити, посилюється страх від холоду, чи, навпаки, зникає; мабуть, спершу таки посилюється; коли починаєш мерзнути, де й дінеться та мужність, а вже потім — навпаки: так задубієш, що стає байдуже, коли гинути, зараз чи трохи пізніше); а часом він водив мене гуляти на болото, і ми проходили за раз миль по дванадцять, аж я мало не падала з ніг і ладна була плакати від утоми.

Та якось, спитавши себе, навіщо мені терпіти таке «рабське життя», я раптом подумала,—при тому, що гучні слова були для мене завжди смішні,— що й не хочу іншого життя, не хочу нічого міняти, бо я «кохаю» Джіма, кохаю, та й годі!. І я навмисне взяла спершу слово «кохаю» у лапки, бо почуття, яке опосіло мене, було анітрохи не схоже на те, що звичайно вкладають у це слово, і зовсім не схоже на всі мої колишні переживання або й навіть на любов, якою я її собі уявляла. Я розуміла, що для мене це означає не лише бути рабинею Джіма, але й належати при цьому самій собі куди більше, ніж будь-коли. І зовсім як у ті перші дні в Ексвеллі, на серці мені було легко й спокійно. Навіть у найважчі хвилини, коли Джім