Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Стихає скавучання Рятуйки. Я чекаю на щось жахливе… В одну хвилину в голові промайнула сила всяких страхів, що можуть впасти нам на голову після злочинства. Я навіть певний, що без арешту, без слідства, без суду не обійдеться. Я вже тільки чекаю, щоб це швидше минуло.

Холодний піт раптом виступає у мене на лобі. В одчаї роблю кілька кроків по кімнаті.

І тут у вікно, як дикун, стрибає Чижик. На руках у нього Рятуйка. Обоє тремтять. Він підходить до мене і пошепки, наче хтось може підслухати його, каже:

– Ти знаєш… я чуть не вбив її. Їй-бо… ще секунда і було б хто знає що…

– Де вона?..

– Пішла… Я тільки так узяв її за руку, що вона впала на коліна. Я не поламав їй кістки? На руці… Га?

– Ні, не поламав. Ходім… Іди спереду.

Чижик, як школяр, що його виводять із класу, йде.

Біля грудок битої цегли чекає нас Мелентій; коло нього речі. Чижик тремтить і посміхається. Я беру од нього Рятуйку, а його веду під руку.

Мелентій веде нас. Біля ліхтаря я вдивляюся в Чижикове обличчя. Він ніби хворий, – таке воно бліде. Щоб дати йому заспокоїтися, балакаю з Мелентієм.

Він знає все. Справа в тім, що отак, як зараз, Мелентій одводив на нові кватирі багатьох. Така вже вона вдалася, ця Інна Ричардівна. Ото собаки заводити, спродувати все.

– І щоб тобі стєрва подохла, – не втерпів, згадавши щось, Мелентій, – обязательно закохається… Дохтор Шварц через неї хотів дом продати. Даже у мене, представте, закохувалася… – Він, наче нагадавши про минуле, спитав: – П’ятнушка вона показувала вам?

– Які п’ятнушка? – питаємо ми разом.

– На нігтях. Уб’є собі в голову, що щастя од тих п’ятнушок, і ходе як малохольна… Да-с, а старий їхній землі до чорта імів, да, землі багатувато… – задумливо каже він і закурює.

Ми йдемо через Бессарабку, через Хрещатик, проходимо повз інститут і завертаємо в широку зелену вулицю. Надворі повітря холодне, але собачка – Рятуйка – своїм тільцем нагріла мені груди й живіт.

Мелентій увів нас у нову кватирю…

Про Інну Ричардівну й Лідію Вікторівну, що живуть за Бессарабкою біля кам’яного муру, можна розповісти багато цікавого. Не менш цікаве – можна розповісти й про Чижика.

Тепер ми живемо не в однім місті. Я дуже часто згадую Чижика.

Колись скрізь його можна було пізнати по зросту й по русявій, заплутаній бороді, кучерявій, як у капітана Гранта… Він вищий на голову од усіх. На Трухановім острові, що проти Аскольдової могили, через Дніпро, його легко було пізнати по м’язах: од найменшого руху вони надуваються під шкірою так, наче там ворушаться вужі; Чижик добрий спортсмен.

Голий, він схожий на якогось героя старих часів, зробленого з бронзи. Хочеться надіти йому на голову мідяний шолом.

А зараз Чижика не пізнати, бо він поступив до інституту, а бороду, пише мені, зняв геть усю…

Народився 23.05.1898 р. в с. Яхники на Полтавщині в родині вчителя. Закінчив сільську та реальну школу. Вчився в Київському комерційному інституті, вчителював.

Писати почав російською мовою (збірка «Стихи», 1917). Видав збірки віршів «Світотінь» (1918) та «Луни» (1919), збірки байок «Що й до чого» (1924), «Через решето» (1924), «Байки» (1926), п’єси-агітки «В єднанні сила» і «Кооперативна мобілізація» (1924), «Божа кооперація», «Добре роби – добре й буде» (1925), комедію «Шпана» (1926), збірку оповідань «Кримінальна хроніка та інші оповідання» (1927), повість «Гробовище» (1928), віршовану казку «Мацапура» (1929).

Належав до літературно-мистецького угруповання «Музаґет» (1919), а пізніше до літературних організацій «МАРС», «Плуг», «Ланка». У 1919–1921 рр. був членом Української Комуністичної партії (боротьбистів) і жив у Білій Церкві. У 1922–1923 рр. учителював у с. Трушки на Білоцерківщині, викладав математику.

Вперше В. Ярошенка заарештували 26.02.1933 р., але за «відсутністю складу злочину» через два з половиною місяці звільнили із-під варти. Вдруге він потрапив за ґрати 3.11.1936 р., а 13.07.1937 р. на закритому засіданні в Києві його засудили до розстрілу. Вирок