Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Її очи вилазять із лоба, вона стискує жмені так, що пальці робляться білими. Вона силкується знайти потрібні слова, ковтає слину і враз випалює:

– Вона свята проти вас хамів!

І зразу ж стигне, помітивши, що сказала дурницю.

– Не пускайте цю смердючу здохляку в кімнату, де живуть люди… і потім я… не так вже боляче вдарив Вегу.

Чи від люті, чи від чого іншого на очах у Інни Ричардівни сльози. Вона нахиляється до Веги, що лежить так, наче їй, старій, статечній собаці, що багато побачила на своєму віку, собаці, що поважає себе, вихованій собаці, – соромно дивитися на нас, людей, – і цілує її безліч разів у ніс. Потім, вона тягне за ноги напівпаралізовану Вегу до себе в кімнату.

«Погана кімната – те ж, що зіпсоване м’ясо для людини», – згадую я слова Чижика. Будь проклята кімната за Бессарабкою біля кам’яного муру!

Я вдягаюся і також виходжу з хати.

Без мене Чижик зв’язав книжки, склав сорочки, онучі й білизну в один вузол і десь щез. Мені лишається розіслати шинелю і лягти спати. Лежу я із заплющеними очима з півгодини. Надворі уже темно.

Чижик увіходе через кухню. Це чує Інна Ричардівна. Вона зразу ж з’являється. Мені здається, що вони змовилися зійтися хвилина в хвилину. Вона веде Буца.

– Ви прийшли, Чижику? – ніжно питає вона, але так тихо, що я ледве чую.

– Раз балакаєте зі мною – значить, прийшов, – відповідає Чижик.

– Поведіть Буца пісяти в садок… – каже вона так голосно й роздратовано, що я здригаюсь.

Чижик силкується вдати з себе спокійного. Він, мабуть, зціпив зуби. Але враз він підводиться й умокаючи гукає Буца.

– Ходім, Буц… на, на, на! Ідемо!..

Він вилазе у вікно і за ноги витягає в садок Буца. Вони в тіні. Раптом Буц починає несамовито верещати. Я чую, як Чижик рукою б’є по ньому, як по подушці. Буц, наляканий незрозумілим поводженням, верещить дико, видно виривається, ним опанував жах.

Інна Ричардівна підбігає до вікна й збентежена нервується; вона зла, як вовчиця. Чижик у садку свистить і грудкою шпурляє в дошки сараю. Через хвилинку він з’являється у вікні і майже кидає у хату Буца. Буц, одсахнувшись од Чижика, лащиться, жаліється Інні Ричардівні на щось, скиглить.

– Ви пороли Буца?.. – голос її тремтить. – За що ви били його?

– Я?! Що ви… Я не бив його…

Мені робиться смішно. Це вже Чижик перебрав. Що це він?

– Ви били, дурень бородатий, Буца. Дурню боро-да-тий!

– Коли ви, Інно Ричардівно, не розумієте, то мовчіть. До Буца прийшла якась сука, вся у язвах… я одігнав її…

Коли вже немає Інни Ричардівни, Чижик забирає вузол, але лишає шинелю й кепку, і виходить. Я дивуюся. Що вигадав Чижик?

Але не більш як за п’ять хвилин він з’являється, одягає кепку, шинелю, бере мою зелену скриньку і знову щезає.

Вертається він швидше, ніж вперше і нагинається до мене. Жменею він штовхає мене в бік.

– Ти, тезко… от розіспався… Вставай.

Я вдаю ніби тільки-но прокинувся. У Чижика проривається сміх. Він стримує його.

– Ходім, – каже він мені.

– Що таке? – питаю я.

– Ходім… зовсім… на другу кватирю…

– Та ну?

Я встаю і дивлюся на нього.

– Ти серйозно?

– Серйозно.

У цей момент із темряви з-за вікна чути голосне скавучання собаки. Воно тонше за Буцове, але сильніше. Чути також удари ремінцем.

– Рятуйку б’є… – схвильовано каже Чижик.

Ураз дихання йому робиться важким. Я боюся за нього, держу його за руку. Та руки в нього ніби з заліза. Рятуйка верещить, захлинається.

Чижик штовхає мене і біжить до вікна. Саме цього я й боюся.

У такому стані Чижик може одним махом вбити таку людину, як Інна Ричардівна.

– Кинь, ти чорт… – силкуюсь вдержати його, – кинь, дурню.

Голова його одвернулася до вікна, ніби він побачив там примару. Одна мить і він щезає в