Читати книгу - "Вибрані твори"

class="book">Як згадує Ніна Драй-Хмара, дружина замученого поета, вона не знала тоді в Києві ані однієї української родини, що не говорила б із захопленням про Олену Те-лігу: Олена Теліга причарувала всіх свідомих українців — киян, здавалась на тлі тієї брутальної дійсності неначе янголом.

Усі боялись за її долю. На кожному кроці чигали небезпека і провокація. Проте численні українські родини не завагались відчинити перед подружжям Теліг двері своїх помешкань, пропонуючи притулок на випадок небезпеки.

Так в нагороду за її вірність родилось те братерство в народі, до якого Олена Теліга та її друзі закликали. Вогнем любові замітались проложені ворогом межі. І слово поетки-націоналістки вростало в душі її земляків, щоб закільчитись в них і рости колосом перемоги.

«Наш Клич». Буенос-Айрес, 1967,15 червня.

Галина Лащенко. Перша зустріч з Оленою Телігою

Наша родина збиралась їхати влітку на два місяці до Чеського Раю, гарної місцевості коло міста Турнова, на півночі Чехії. Але мій батько, професор Українського Празького університету і Подєбрадської Академії, Ростислав Лащенко, ще мав закінчити деякі справи в Академії, і тому вся наша родина тим часом поїхала до Подєбрад на десять днів.

Невеличкий курорт для лікування серцевих недуг — Подєбради — мені дуже сподобався. Я з цікавістю оглядала старовинний замок короля Юрія Подєбрадського над рікою Лабою: в його просторих залах, де відбувалися виклади студентам Академії, містились численні лабораторії і бібліотека. В замку був ресторан «Україна», в якому влаштовувались українські вечірки і бали.

Академія в Подєбрадах була не лише політехнікою і навіть не лише лабораторією українця новітньої доби,— писав багато років пізніше один з абсольвентів Академії Євген Маланюк. — Була вона також національно-суспільним середовищем, яке притягало, скупчувало й будувало — на еміграції — повновартісно ієрархізоване національне суспільство.

Це була справжня Alma Mater української еміграції!

На другому боці були луки зі свіжою високою травою і масою квітів, довга липова алея над Лабою, така типова для багатьох чеських містечок і курортів. Неподалік розкинувся вогкий і темний парк, званий Обора. А в центрі міста, на головнім майдані стояв пам’ятник королю Юрію Подєбрадському. Він особливо притягав мою увагу, бо нагадував пам’ятник Богдану Хмельницькому у Києві. У міському парку, повному квітів і цікавих рослин, по-мистецьки виплеканих першорядними садів-никами-чехами, грали на зміну духовий і струнний оркестри арії, марші й попурі світових композиторів.

Усюди був рух. Приїжджі пишалися модними туалетами. Курорт Подєбради жив своїм рухливим життям літнього сезону. Вражало те, що на кожному кроці чулась українська мова. В парку, на вулицях, в крамницях, на пляжі — можна було побачити українських студентів, почути українську мову. Це дратувало приїжджих росіян. Журналіст Яблонський написав злісний фейлетон про подєбрадське життя, назвавши український осередок — «осиное гнездо».

Я була в Подєбрадах вперше.

Наша родина жила в Празі, де я з братом Олегом ходила до гімназії, тільки батько їздив щотижня на виклади до Подєбрад.

Цього літа я познайомилась з родиною Шовгенівих і перший раз побачила Олену Шовгенівну, майбутню поетку Олену Телігу, чи як її звали в родині — Лєночку. Вона була студенткою Педагогічного Інституту в Празі і саме в це літо збиралась виходити заміж за студента Подєбрадської Академії — Михайла Телігу. Весілля мало відбутися швидко.

Ректор Академії, професор Іван Шовгенів, мав троє дітей. Двох синів-студентів і наймолодшу, тоді 20-літ-ню, дочку Олену. Вона відразу дуже мені сподобалась. Висока, тоненька, з живими очима, в ясній сукні, в білім капелюсі з широкими крисами, вона була така весняна, як її 20 років, така іскриста, як сонячний день навколо неї. Її обличчя було дуже мінливе. То зовсім звичайне, а часом таке миле, що тяжко знайти миліше. Риси обличчя мала неправильні, ніс надто короткий, тонкі нервові уста. Але такий особливий склад обличчя, що деякі дефекти мало його псували. Не була красуня, але гарненька, приваблива і дуже жіноча. Мене вразила її мова, говорила так, наче ледве встигала набрати віддиху, щоб говорити. Між нами швидко спалахнула приязнь, надзвичайна симпатія. Так раптово це буває лише в дитинстві і в першій молодості. Два тижні, і я говорити почала так, як вона, — вибухово.

Наше молоде товариство складалось з таких осіб: Олена з Михайлом, її нареченим, Оленині брати — Андрій і Сергій, Лесь Гайовський, студент Академії, мій брат Олег і я.

На родині Шовгенівих трагічно відбилась довголітня окупація України Росією. Старший син і Олена були українці, молодший син — Сергій — вважав себе росіянином. Його цілковито покорила російська культура, вірніше, російська література, якої він був добрим знавцем. Мабуть, врізалось у пам’ять життя імперського Петербурга, де жили до революції Шовгеніви. 1917 року вони переїхали до Києва. Сергієві було тоді вже 14 років. А шкода, що ані українське оточення, ані вплив родини не вернули його до українського руху. Ні його щиро-юнацьке захоплення Євгеном Маланюком, на кілька років від нього старшим і тоді вже відомим поетом, ані розмови з іншими відомими українцями, яких він зустрічав в домі свого батька. Вдачею цей негарний талановитий студент дуже нагадував сестру: імпульсивність, вразливість, жвавість, амбітність, вроджене почуття гумору і хист творити вірші, які він підписував першою половиною дівочого прізвища матері Нальянч (Качковська). Вона була білоруського походження, але цілком українізована. Фізичний тип усіх