Читати книгу - "Вибрані твори"

Якось в дружньому колі висловить сумнів, чи правом їй припала честь провадити столичний орган культури. На запит співрозмовника — хто ж був би відповідніший? — називає без роздуму блискуче ім’я одного публіциста на українському Заході. Та відповідь: «Це право маєте власне ви, пані Олено, а не він, бо ви є тут, а він там», цебто що вона зважилась приїхати, а він не приїхав — вже не заперечує...

І дійсно, Олена Теліга мала внутрішнє право бути редакторкою тижневика літератури і мистецтва «Літав-ри», і головою Спілки письменників не тільки завдяки своєму таланту, але й тому ідейному горінню і тій відвазі, які провели її через «темні води» та проложені ворогом межі до оточеного дротами смерті міста. Весела, з іскристим сміхом молода жінка, що, здавалося, може уся поринути в блискавичному ритмі козачка, — вийшовши на ці кам’янисті київські верхи, вміє бути «тверда й сувора». Як колись заповіла: «...Тяжке змагання наші душі зоре, Щоб колосились зерна перемоги».

Безкомпромісово освітлює цілі, очищеного національною революцією, українського мистецтва. Говорить про його високе завдання «віднайдення всіх тих цінностей, які б скріплювали, а не розслаблювали душу нації»; про «віднайдення... правдивих глибин і висот української духовості і створення для них стрункої й незнищимої форми...», щоб в українському мистецтві жила «велика і мужня любов до своєї нації і до всього великого і шляхетного...» Бо це мистецтво має виховати «сильних і твердих людей української нації, що вміють жити, творити і вмирати для своєї Батьківщини»!

Здавалось, це самозрозумілі правди, властиві кожному здоровому суспільству; та висловлені новими словами, з безмежною щирістю та запалом в пустошеному стільки років тотальним терором і тотальною неправдою місті — вражали.

Самі заголовки її статей — «Розсипаються мури», «Нарозтіж вікна», «Братерство в народі», «Прапори духа» — вдаряли як гасла. Бож з ідеї націоналізму, що їх Олена Теліга зі своїми друзями несла, для неї не сміло бути «ні одного порожнього слова». «Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою».

Підтримує на дусі молодих авторів, навіть, коли б їхні твори були мистецьки невиразні, але виростали б з національних джерел, і навпаки — заперечує вартість творів, яким бракує морального ґрунту й — що найгірше — які хотять приподобатися новому окупантові.

Збирає, організує, інспірує письменників. Хоч серед них так мало було справжніх письменників, переважно ідейно та мистецьки ще зовсім сира молодь, впливаючи словом та ще більше прикладом власної самопосвяти. Точна і ділова як редакторка і як голова Спілки знаходить в собі силу і час зайнятися з метою допомоги письменникам і справами такими далекими від літературної творчості, як господарські. Це та діяльність, яку Ольжич в одній із своїх поезій назвав: «діла і змагання сторукі»!

Сама Олена Теліга, сміючись, часто цитує тепер Оль-жичеве «ніхто бо не знає години, коли і де його справа покличе», ніби так, жартома пригадуючи своїй власній душі про повинність повсякчасно стояти на сторожі.

Навіть, коли множаться зловіщі ознаки кінця, то свідома свого власного покликання, зі свого посту, що був постом експонованих, не хоче зійти. Хоче бути вірною власній правді, що лише прикладом великої цивільної відваги й безкомпромісовості аж до смерті можна вплинути на занепалу душу свого суспільства так, щоб воно переродилось «в націю, варту своїх великих героїв».

На домагання друзів, коли ворог вже починає просто цілитись в неї, залишити Київ — все впирається: «Я добровільно вдруге з Києва не виїду».

Готова прийняти «удари і дари Господні», непохитно «палить лампаду в чорну ніч». За ціну ясних привітів не хоче купувати собі у ворога ні ордена, ні самого життя. Хоч так ніби легко, здавалось, було перейти межу, коридор зі своєї ще не запечатаної редакції до кабінету редактора вже перелицьованого після арешту Івана Рогача «Українського Слова» й притакнути курсу рабства на користь нового «визволителя». Так, як зробив це дехто, з її по крові, але не по духу, земляків.

Із загостренням протиукраїнського німецького терору — виявляється призначення Олени Теліги. Приходить її духовний, хоч і трагічний тріумф.

«Неусистематизований» терор окупаційної військової влади так звана влада цивільна обертає в тотальний. Могло здаватись в той час в Україні, що для німецького окупанта важливіше завдання поборювати — і то якими засобами поборювати! — український націоналізм, ніж більшовизм московський! Верховоди НКВД, що під масками різних «фольксдойче» розгостились в адмініс-траційному окупаційному апараті, знають добре, кого їм треба насамперед нищити: це вже не сальви насліпо, а скеровані на конкретних людей і конкретні установи.

Кількакратно перекочуються через місто хвилі арештів. Одного по одному убивають друзів Олени Теліги й змітаються національні українські організації, почавши з найвищого політичного представництва — Національної Ради. З них ніби легально активно діє ще тільки Спілка письменників з її головою — Оленою Телігою.

Незаслонена від долі і вітрів тієї лютої зими 1941-42 р., стоїть тепер ця тендітна жінка — що нагадала собою одній молоденькій дівчині-киянці «ніжну квітку орхідею» — ніби на самому коні свого трагічного і пораненого міста, як живе втілення неподоланої ідеї.

«Душі зимні і ворожі», що спочатку горнулись до Олени Теліги та її друзів як «знатних іностранців», зорієнтувавшись, що Оленою Телігою керує не чужа сила, а відданість власній батьківщині, відвертаються. Сип-ляться доноси. Зате другі, що за словами Олени Теліги, були колись «менш настирливими приятелями, — оточують власне тепер нас особливою пошаною і підтримкою». В основному незмінні співробітники з «Літаврів», роблять спробу зруйнувати Спілку ізсередини.

Ім’я Олени Теліги стає відомим усьому Місту.