Читати книгу - "Сяйво"

Здавалося, що ближче він під’їжджає до «Оверлука», то дужчає його прагнення поспішати. Він помітив, що майже постійно поглядає собі на годинник. Стрілки, здавалося, поспішають теж.

Через десять хвилин після того, як завернув на Верховинне, він проминув два дорожніх знаки. Горластий вітер обідрав з них обох снігові упаковки, тож Хеллоран зміг прочитати написи. САЙДВІНДЕР ДЕСЯТЬ — повідомляв перший. А другий: ДОРОГА ПОПЕРЕДУ ЗАКРИТА НА ДВАНАДЦЯТЬ МИЛЬ ПРОТЯГОМ ЗИМОВИХ МІСЯЦІВ.

— Леррі Дуркін, — промурмотів собі Хеллоран. У приглушеному зеленому світлі приладової панелі його темне обличчя мало втомлений і напружений вигляд. Було десять хвилин по шостій. — «Коноко» біля бібліотеки. Леррі…

І тоді його вдарило на повну силу — запах помаранчів і на повну силу важке, повне ненависті, смертовбивче:

«ЗАБИРАЙСЯ ЗВІДСИ ТИ БРУДНИЙ НІҐҐЕР ЦЕ НЕ ТВОЯ СПРАВА НІҐҐЕРЕ РОЗВЕРТАЙСЯ РОЗВЕРТАЙСЯ ГЕТЬ АБО МИ ТЕБЕ ВБ’ЄМО ПОВІСИМО ТЕБЕ НА ГІЛЛЯЦІ ТИ ЙОБАНИЙ ЧОРНОЗАДИЙ СЕРУН А ТОДІ СПАЛИМО ТВОЄ ТІЛО САМЕ ТАК МИ РОБИМО З НІҐҐЕРАМИ ТОМУ РОЗВЕРТАЙСЯ ЗАРАЗ ЖЕ НАЗАД»

Хеллорран закричав у тісному казематі машини. Це послання надійшло йому не словами, а низкою головоломних картинок, що вбивалися йому в мозок з несамовитою силою. Він відірвав руки від керма, щоби відмахнути геть ці образи.

Відтак його машина вдарилась бортом об стійку парапету, відскочила, наполовину розвернулась і зупинилась. Безпорадно крутились задні колеса.

Хеллоран пересмикнув важіль коробки передач у позицію «паркінг», а потім закрив долонями собі обличчя. Він не зовсім плакав; те, що виривалося з нього, було радше конвульсійними звуками «ох-ох-ох». Здіймалися й опускались груди. Він розумів, що, якби цей вибух застав його на відтинку дороги з проваллям з якогось боку, він уже запросто міг бути мертвим. Можливо, саме в цьому й полягав задум. І його може вдарити знову, будь-якої миті. Йому варто було б захиститись від цього. Його оточувала якась червона сила надзвичайної потужності, що могла бути пам’яттю. Його занурювало в інстинкт.

Відірвавши долоні від обличчя, він обережно розплющив очі. Нічого. Якщо щось і намагалося його знову налякати, воно не пробилося. Він був відгороджений.

Чи трапилося таке з хлопчиком? Боже правий, чи таке трапилося з маленьким хлопчиком?

З усіх тих образів його непокоїли звуки — якесь приглушене хлюпання, ніби молоток вдаряє по грузькій головці сиру. Що це означало?

(«Господи-Ісусе, хай тільки це діється не з маленьким хлопчиком, прошу, Господи»)

Він перекинув важіль на малу швидкість і водночас додав двигуну газу. Колеса прокрутились, зчепились, прокрутились і вчепились знову. «Б’юїк» почав рухатись, його фари слабенько прорізалися крізь вируючий сніг. Хеллоран поглянув собі на годинник. Уже майже половина на сьому. І почало зростати відчуття, що дійсно вже занадто пізно.

Розділ п’ятдесятий

Арак

Венді Торренс у нерішучості стояла посеред спальні, дивлячись на сина, який уже міцно спав.

Півгодини тому всі звуки припинилися. Геть усі, одночасно. Звуки ліфта, вечірки, відкривання й закривання дверей. Замість подарувати полегшення, це посилило напруження, яке почало вибудовуватися в її мозку ще дужче; це скидалося на зловісне затишшя перед фінальним скаженим нападом бурі. Але Денні задрімав майже відразу; спершу почав куняти, іноді трішки стріпуючись, а останні десь хвилин з десять, як він запав у міцніший сон. Навіть дивлячись прямо на нього, вона ледь підмічала, як здіймаються й опускаються його вузесенькі груди.

Венді загадалася, коли ж це він востаннє мав повноцінний нічний сон, без виснажливих сновидінь чи довгих періодів нічного безсоння з прислуханням до звуків гулянок, які стали чутними — і видимими — їй самій лише пару днів тому, коли тиск «Оверлука» на них усіх трьох посилився.

(«реальний надприродний феномен чи груповий гіпноз?»)

Цього вона не знала і не вважала, що це має якесь значення. Те, що тут відбувається, у будь-якому разі смертоносне. Вона подивилась на Денні й подумала,

(«дай Боже йому полежати спокійно»)

якщо його ніщо не потривожить, він може так і проспати всю решту ночі. Який там не є той його талант, але він усе ще маленький хлопчик і потребує відпочинку.

Це про Джека вона почала зараз турбуватися.

Вона скривилась від раптового болю і, прибравши руку від рота, побачила, що відірвала собі ніготь. А нігті для неї були тим, що вона завжди намагалася тримати в гарному стані. Недостатньо довгі, щоби зватися марнославними кігтями, але все одно гарної форми і

(«і чому це тебе раптом почали турбувати власні нігті?»)

Вона стиха розсміялася, але то був тремтливий звук, безрадісний.

Спершу Джек перестав вити й битися в двері. Потім знову почалась та вечірка

(«а чи вона коли-небудь припиняється? може, інколи вона зсувається в трішечки інший аспект часу, звідки їм не передбачено її чути?»)

під акомпанемент скреготливого, брязкітливого ліфта. Потім і те припинилося. У цій новій тиші, коли вже засинав Денні, їй уявилося, ніби з кухні, майже прямо під їх помешканням, вона чує тихі змовницькі голоси. Спершу вона списала це на вітер, бо той вмів імітувати людей у широкому вокальному діапазоні: від схожого на шелест паперів шепоту голосів при смертному одрі, задуваючи біля дверей і віконних рам, до відчайдушного верещання довкола піддашків… голосом жінки, що тікає від вбивці в якійсь дешевій мелодрамі. Проте, заціпеніло сидячи біля Денні, вона дедалі дужче схилялась до думки, що там дійсно звучать чиїсь голоси.

Джек і хтось ще обговорюють, як йому вибратися з комори.

Обговорюють вбивство його дружини і сина.

У цьому не буде нічого нового всередині цих стін, убивства здійснювалися тут і раніше.

Вона підійшла до обігрівально-вентиляційного отвору і приклала вухо до решітки, але саме в цей момент загуділа топка і всі звуки потонули в потоці теплого повітря, що надходило з підвалу. Коли топка, це було п’ять хвилин тому, знову вимкнулась, у готелі запанувала цілковита тиша, за винятком вітру, піскуватих бризок снігу на будівлю та подекуди стогону якоїсь дошки.

Вона опустила очі на свій зірваний ніготь. З-під нього виступали маленькі бісеринки крові.

(«Джек вибрався»)

(«Не кажи дурниць»)

(«Авжеж, він на волі. Він взяв ніж з кухні або, може, м’ясницький сікач. Саме зараз він піднімається сюди, наступаючи на бокові краєчки східців, щоби ті не рипіли»)

(«!Ти сказилася!»)

Губи в неї тремтіли, якусь мить їй здавалося, що всі ці слова вона щойно прокричала вголос. Але тиша так і трималася.

З’явилося відчуття, ніби її спостерігають.

Вона різко обернулась і втупилась у затемнене ніччю вікно і в гидотне біле обличчя з білими