Читати книгу - "Сяйво"

— Так. І мене б не було тут, якби моя справа не була такою невідкладною, як я кажу.

— Оце так? — Водій компанійськи перемінив позу, немов вони теревенили про щось п’яте-десяте десь на задньому ґанку, а не стояли серед хуртовини на півдорозі між її виттям і прірвою з Хеллорановою машиною, непевно завислою над верхівками дерев за три сотні футів внизу.

— Куди прямуєте? До Естесу?

— Ні, до того місця, що зветься готель «Оверлук». Це трохи далі, за Сайдвіндером…

Але водій страждальницьки похитав головою.

— Гадаю, я досить добре знаю, де воно, — сказав він. — Містере, ви нізащо не підніметеся до того старого «Оверлуку». На тих дорогах, між Естес-Парком і Сайдвіндером, там просто чортова клята веремія. Позаду нас намітає відразу, нема значення, як ми вперто пхаємо той сніг. Кілька миль назад я продирався крізь такі замети, що були збіса футів з шість упоперек. А навіть якщо ви б дістався Сайдвіндеру, то й що, дорога закрита звідтам аж до самого Бакленду в Юті. Нє. — Він помотав головою. — Нізащо, містере. Нізащо вам не вдасться.

— Я мушу спробувати, — сказав Хеллоран, скликавши свої останні резерви терплячості, аби утримувати нормальним голос. — Там хлопчик, нагорі…

— Хлопчик? Нє. Той «Оверлук» закриваєцця вже наприкінці вересня. Нема зиску тримати його відкритим довше. Забагато гівнометелиць, як отся.

— Він син доглядача. Він у біді.

— Звідки б ви це мусив взнати?

Його терпіння лопнуло.

— Заради Христа, ви збираєтеся отак і стояти тут і теліпати язиком зі мною весь день? Я знаю, знаю я! Досить, ви мене витягнете назад на дорогу чи ні?

— Троха гарикливий, ви тобто, нє? — зауважив водій без особливого обурення. — Атож, лізьте собі в машину. Ланцюг лежить у мене за сидінням.

Хеллоран знову сів за кермо, його тільки тепер, через запізнілу реакцію, почало трусити. Руки в нього майже всуціль задерев’яніли. Він забув прихопити з собою рукавички.

Снігоочисник здав задом до «б’юїка», і він побачив, що його водій виліз з довгою бухтою ланцюга. Хеллоран відчинив двері і закричав:

— Що я маю робити, щоби допомогти?

— Не заважай, ото й усе, — крикнув у відповідь водій. — Це займе хіба мить.

Що й справдилося. Крізь корпус «б’юїка» перебіг дрож, коли ланцюг туго натягнувся, а вже за секунду Дік опинився знов на дорозі, націлений більш-менш у бік Естес-Парку. Водій снігоочисника підійшов до його вікна і постукав у небитку шибку. Хеллоран опустив скло.

— Дякую, — сказав він. — Перепрошую, що я кричав на вас.

— Чував я криків і раніше, — вишкірився водій. — Гадаю, ви був типу в запалі. Осьо, візьміть. — Пара огрядних синіх рукавиць упала Хеллорану на коліна. — Вони вам згодяться, коли знов знесе з дороги, я гадаю. Підморожує. Вдягайте, якщо не хочеш решту життя длубатися в носі в’язальним гачком. А потім пришлеш назад. Моя дружина їх зв’язала, тож я до них небайдужий. Ім’я й адреса вшиті просто в підкладку. Мене звуть Говардом Коттреллом, до речі. Просто надішлете їх, коли вони вам стануть більше не треба. І я не бажаю платити за поштові послуги, зважай.

— Гаразд, — сказав Хеллоран. — Дякую. Вельми збіса дуже.

— Обережним будь. Я б тебе сам доправив, але заклопотаний зараз, як той кіт посеред плутанини гітарних струн.

— Та все гаразд. Ще раз дякую.

Він уже почав було піднімати вікно, але Коттрелл його зупинив.

— Коли доберешся до Сайдвіндеру — якщо доберешся до Сайдвіндеру, — зайди до Дуркіна в «Коноко»[300]. То просто поруч з більботекою. Не розминешся. Спитай Леррі Дуркіна. Скажи йому, що те’ Гові Коттрелл прислав і що ти хо’ найняти в нього снігохід. Назвеш моє ім’я й покажеш оці рукавиці, він тобі скине з ціни.

— Ще раз дякую, — сказав Хеллоран.

Коттрелл кивнув:

— Кумедно. Нема як тобі дізнатися, що хтось там, нагорі, в «Оверлуку», в біді… телефонні дроти обірвані, це точно, як стій. Але я тобі вірю. Буває іноді в мене таке чуття.

Хеллоран кивнув:

— У мене теж іноді.

— Йо. Розумію, ти такий. Але бережися.

— Буду.

Махнувши рукою на прощання, Коттрелл зник у вируючому присмерку, його машиністський картуз так само хвацько стирчав на голові. Хеллоран завівся, ланцюги заборсалися в сніговому покриві і врешті зарилися в нього достатньо, щоби зрушити «б’юїк» з місця. Позаду нього Говард Коттрелл видав прощальний — хай щастить — гудок сиреною свого снігоочисника, хоча це не було аж таким обов’язковим, Хеллоран відчував, що той бажає йому удачі.

Отже, два сяйва протягом одного дня, подумав він, отже, слід, либонь, вбачати в цьому добру прикмету. Але він не вірив у прикмети, ані в добрі, ані в погані. А стрінути за один день двох людей з сяйвом (тоді як зазвичай він не стикався більш як з чотирма чи п’ятьма протягом цілого року) — це могло не означати нічого. Те відчуття доконечності,

(«ніби всі речі вже спаковано»)

якого він не міг цілком описати словами, так само чіпко перебувало в ньому. Воно було…

На крутому повороті «б’юїк» норовливо сіпнувся навскіс, і Хеллоран обережно убрав його в шори, ледь наважуючись вдихнути. Він знов увімкнув радіо, і там співала Аріта, і Аріта це було чудово[301]. Він будь-якого дня зрадів би її компанії в герцівському «б’юїку».

Черговий порив вітру стусонув машину, змусивши її похитнутись і сковзнути вбік. Хеллоран лайнувся на нього, пильніше згорбившись над кермом. Аріта завершила свою пісню, й по тому знову ввімкнувся жокей з нагадуванням Діку, що кермування машиною сьогодні — це гарний спосіб убитися на смерть.

Хеллоран різко вимкнув радіо.

Він зумів дістатися до Сайдвіндера, хоча дорога туди від Естес-Парку забрала чотири з половиною години. На той час, коли він потрапив на Верховинне шосе, вже запала повна темрява, але снігова буря не виказувала ознак послаблення. Двічі йому довелось зупинятися перед сніговими кучугурами, що заввишки дорівнювали даху його автомобіля, і чекати, поки під’їдуть снігоочисники і проб’ють у них проріхи. Один з тих заметів очисник прорив на його боці дороги, і він вкотре опинився на волосинці перед небезпекою. Той водій просто вильнув повз його авто, не виходячи поточити ляси, але послав Дікові один з тих двох пальцевих жестів, що добре знані усім