Читати книгу - "Викрадачі"

всілякі дрібні пригоди в дорозі, про те, що діти почувають себе добре, вони такі красиві, привіз багато фотографій, які сам зробив. Про Кейт — ні пари з вуст. А потім потяг мене до кімнати, яку я вже звикла вважати нашою спальнею, й ми кохалися, причому він був таким наполегливим, таким зосередженим, наче весь час розлуки йому страшенно не вистачало мене.

Я жила в тихому раї, й ніщо не віщувало мені про наближення поступових змін у Робертовому настрої. Настала осінь, і Роберт зробився похмурим, мов небо перед зливою. Для мене то завжди була улюблена пора року, я ніби починала все знову: нові туфлі для коледжу, нові студенти, розкішні барви навкруги. А Роберт, навпаки, зробився якимось млявим, він наче зів’яв, засмутився — умерло літо, а з ним і пора нашого першого щастя. Листя дерев гінкго на моїй вулиці пожовкло й скручувалося, мов крепійований папір, у наших улюблених парках всюди були розкидані каштани. Я дістала нові полотна й умовила Роберта зробити серед тижня (у мене був вихідний) коротку поїздку до Манасасу, подивитись на поле битв. Проте Роберт уперше відмовився малювати; замість того він влаштувався під деревом на історичному пагорбі й важко замислився, неначе прислухався до звуків бою, які затихли півтора століття тому, вдивлявся у прадавню різанину. Я на полі писала картину сама, сподіваючись, що він опанує себе, якщо залишити його в спокої, але того вечора він сердився на мене через якісь дрібниці, погрожував побити тарілки, а потім надовго пішов гуляти без мене. Я трошки поплакала мимоволі — не люблю цього робити, вам це відомо. Але мені було боляче бачити Роберта в такому стані, а до того ще відчувати себе покинутою після стількох щасливих днів разом.

Утім, мені здавалося природним, що він запізніло переживає розлучення з Кейт (ще залишалося три місяці до остаточного розірвання шлюбу) й кінець звичного старого життя. Я знала, що він має турбуватися через необхідність знайти у Вашингтоні постійну роботу, хоча жодних ознак таких пошуків не виявляв. Мені здавалося, що в нього або є якесь джерело невеличкого прибутку, або заощадження від продажу попередніх картин, уже добре відомих — але ж колись ці гроші мають закінчитися! Не бажала розпитувати його про заробітки, про джерела прибутку, тільки подбала, щоб витрати наші не змішувалися (за житло я сплачувала, як і раніше, й купувала продукти для нас обох). Він також часто приносив додому продукти, вино, або якусь корисну дрібничку в подарунок мені, тож я не відчувала напруги у фінансових справах, хоча мені й спадало на думку, що колись муситиму просити його вносити свій пай за квартиру й послуги — наприкінці місяця мені приходилося скрутно. Я могла б звернутися по допомогу до Мазі, але вона не дуже раділа, що я живу з художником, який має незабаром розлучитися, це мене й зупиняло. («Мені відомо, що таке кохання», — лагідно сказала вона, коли я приїхала до неї в гості. Це ще трапилося до її жахливої пухлини, до операції, коли вона ще розмовляла самостійно, без приладу. — «Відомо, дитино, більше, ніж ти гадаєш. Але ж ти така талановита. Я завжди мріяла, щоб ти знайшла когось, хто здатен буде піклуватися про тебе»). А Роберту тепер прийдеться сплачувати аліменти, і я не наважилася розпитувати про подробиці, коли він сердито сів на канапу.

Якщо на вихідні було сонячно, його настрій інколи покращувався, і я сповнювалася надій, охоче забувала попередні дні й переконувала себе, що то тимчасові труднощі в наших стосунках. Розумієте, я прагнула не вийти заміж, а забезпечити тривале життя разом з Робертом, життя, в якому ми дійсно були б разом, разом сплачували за квартиру зі своєю студією, об’єднали б свої сили, гроші й плани на майбутнє, поїхали б разом до Греції та Італії (на кшталт медового місяця), щоб там малювати й побачити всі великі скульптури, картини й краєвиди, про які я довго мріяла. Спершу ці бажання були ще туманними, але якось непомітно вони розрослися, мов дракон під ліжком, і знищили попередню романтику буття «наодинці з собою», а я й не встигла помітити, як це сталося. У ті щасливі вихідні, які ще залишалися, ми виходили на короткі прогулянки, здебільшого завдяки моїй наполегливості, брали із собою їжу, щоб заощадити гроші. Найліпшою була подорож до Харперс-Феррі,[129] де ми зупинилися в дешевому готелі й довго блукали містом.

Одного вечора на початку грудня я прийшла додому й не побачила там Роберта, кілька днів потому не знала, де він, що з ним. Повернувся він з навдивовижу свіжим виглядом і сказав, що завітав до старого друга в Балтиморі — було схоже на правду. Іншого разу він поїхав до Нью-Йорка. Після цієї поїздки він здавався не просто свіжим, а бадьорим, як ніколи. Того вечора був надто заклопотаним, щоб кохатися — такого раніше не траплялося: він стояв перед мольбертом у вітальні й робив начерки вуглем. Я помила посуд, який залишився після обіду, тамуючи роздратування: хіба Роберт гадає, що посуд сам себе миє кожного дня? — й намагалася не заглядати через стіл, який розділяє мою крихітну кухоньку й мою крихітну вітальню, а Роберт із запалом малював обличчя, якого я не бачила після несподіваної подорожі до Ґрінхіла на виставку в його коледжі. Вона була красуня, кучеряве чорне волосся так нагадувало його власне, таке чудове квадратне підборіддя, мрійлива посмішка.

Я одразу впізнала її. Насправді, коли я її побачила, тільки тоді здивувалася: як це я не помічала її відсутності протягом усіх тих щасливих місяців? Я не мала сумніву, що поки Роберт жив зі мною, він цілком припинив малювати й писати фарбами цю жінку. Він ніколи не зображував навіть ті віддалені постаті матері й дитини, що я їх бачила раніше на його пейзажах — наприклад, на тому, який він зробив під час нашого семінару в штаті Мен. Повернення цієї жінки того вечора справило на мене-дивне враження: всередину заповзав страх, неначе хтось стиха, непомітно ввійшов до кімнати й зупинився в мене за спиною. Я переконувала себе, що той страх — не перед Робертом. Але якщо я боялася не його, тоді кого ж?

Розділ 77

1879 рік

Вона спостерігає, як Олів’є пише картину.

У променях надвечірнього сонця вони стоять на березі моря, він щойно почав писати на другому полотні: одне для ранку, інше для другої половини дня. Він пише скелі й два величезних сірих човни, які