Читати книгу - "Викрадачі"

— Що трапилося? — запитала я, тому що на більше була неспроможна.

— Бачиш, вона вигнала мене з дому, — відверто зізнався він і підняв із землі сумку, наче то був доказ його вигнання. Напевно, в мене був приголомшений вигляд, бо він додав: — Не через тебе. Є інші причини.

Напевно, я мала вигляд розгублений і приголомшений, як ніколи, тому що Роберт поклав мені руку на плече.

— Не хвилюйся. Все владнається. Це трапилось через мої картини, я тобі потім розповім.

— Ти їхав цілу ніч, — зробила я висновок.

— Так. А можу я залишити машину там? — він показав рукою в бік вулиці, де були дорожні знаки й плутанина лічильників.

— Авжеж, — відповіла я. — Можеш, а після дев’ятої години її відтягнуть до поліційного відділку. — Й ми обоє почали сміятися, він розчесав мені волосся — той жест я пам’ятала ще з часів семінару — й цілував, цілував, цілував.

— А хіба вже дев’ята?

— Ще ні. Маємо більше двох годин, — відповіла я. Ми піднялися нагору сходами з його важкою сумкою, я зачинила двері й зателефонувала на роботу, що захворіла.

Розділ 76

Мері

Роберт не переїхав до мене, він просто залишився в гостях зі своєю сумкою й рештою того, що захопив із собою: мольбертами, фарбами, чистими полотнами, запасними черевиками й пляшкою вина, яку привіз мені в подарунок. Розпитувати його щодо планів на майбутнє або пропонувати йому знайти власне помешкання? Цього я бажала не більше, ніж самій виїжджати з квартири. Визнаю, я відчувала себе на сьомому небі: прокидаючись, бачила його золотаву руку поперек моєї другої подушки, а вкриту чорними кучерями голову на моєму плечі. Я ходила на заняття, а потім поверталася додому, не залишаючись малювати в коледжі, як раніше, і ми з Робертом проводили решту дня в ліжку.

По суботах і неділях ми вставали близько опівдня й вирушали до одного з парків малювати або відправлялися на прогулянку до Віргінії, а якщо йшов дощ, то до Національної галереї. Я виразно пам’ятаю, що принаймні одного разу ми проходили крізь ту залу, де вивішено «Леду» й ті портрети, й дивовижний натюрморт Мане з келихами вина. Присягаюся, що Роберт більше уваги приділив картині Мане, ніж «Леді», яка його, здається, зовсім не зацікавила — як би там не було, а тоді він поводився саме так, і я це бачила на власні очі. Ми прочитали всі пояснювальні таблички, Роберт висловив свою думку щодо техніки Мане, потім повільно відійшов, хитаючи головою — так він робив завжди, якщо був у захваті, якого не висловити мовою. Вже на другий тиждень нашого спільного життя він суворо зауважив, що я надто мало малюю — на його думку, це через нього. Кожного разу, повертаючись додому, я знаходила приготоване для мене полотно, заґрунтоване сірим або бежевим. Під його керівництвом я почала працювати наполегливо, як ніколи, й підштовхувала себе до більш складних завдань.

Наприклад, я написала портрет самого Роберта: оголений до пояса, в штанах кольору хакі він сидів на стільці в моїй кухні. Він навчив мене, як краще малювати руки, сказав, що зазвичай я приділяю їм надто мало уваги. Привчав не нехтувати квітами і їх розташуванням у натюрмортах, наголошуючи на тому, що багато великих митців вважали це нелегким завданням. Одного разу він приніс мертвого кролика (й досі не уявляю, де він його взяв) і величезну форель, ми склали їх докупи з фруктами й квітами — й намалювали два натюрморти в стилі бароко, кожний на свій смак, а потім сміялися, роздивляючись результат. Потому Роберт здер з кролика шкуру й приготував і його, й форель, дуже смачно. Він розповів, що готувати навчився у своєї матері-француженки. Наскільки я знаю, цим умінням він майже ніколи не користувався. Частіше за все ми задовольнялися тим, що відкривали бляшанки супу й пляшечку вина.

Майже кожного вечора ми також читали разом, траплялося, не одну годину. Він читав мені свого улюбленого Мілоша, поезії французькою мовою, які одразу перекладав для мене. Я прочитала йому деякі зі своїх улюблених романів, класику, яку купувала мені колись Мазі — Льюїса Керрола, Конана Дойла, Роберта Луїса Стівенсона, якого він замолоду й не читав. Ми читали одне одному й одягненими, й зовсім голими, загорнені у мої блакитні простирадла, або витягшись у своїх стареньких светрах на килимі біля канапи. Він користувався моїм бібліотечним абонементом і приносив додому книги про творчість Мане, Морізо, Моне, Сіслея, Піссарро. Особливо любив Сіслея, стверджував, що той краще решти згаданих, зібраних докупи. Час від часу Роберт копіював певні деталі їх творів — на маленьких полотнах, які тримав спеціально задля цього.

Інколи він робився тихим, задумливим, навіть сумним; я гладила його руку, а він відповідав, що йому бракує дітей, витягав їхні фотографії, але про Кейт не згадував ніколи. Я лякалася того, що він не зможе або не захоче залишитися зі мною назавжди. Сподівалася, що він нарешті знайде спосіб отримати офіційне розлучення, а тоді усталиться в моєму житті. Я й не знала, що він має нову абонентську поштову скриньку в Вашингтоні, поки одного разу не сказав, що виймав там кореспонденцію й одержав заяву Кейт про розлучення. Сказав іще, що надіслав їй повну адресу — на випадок, якщо знадобиться їй терміново. Він вирішив поїхати ненадовго додому, аби подати необхідні документи про розлучення й побачити дітей. Зупиниться в мотелі або в когось із знайомих — гадаю, таким чином він намагався запевнити мене, що не планує повертатися до Кейт. Ця непохитна його рішучість — розірвати з нею назавжди — навіть змусила мене трохи здригнутися. Розуміла ж: якщо він здатний так ставитися до неї, колись може відчути те саме й до мене. Мені більше сподобалося б, якби він відчував жаль, навіть деякі вагання, хоча й не такі сильні, щоб відібрати його в мене.

Але щодо розлучення з Кейт він не вагався анітрохи — говорив, що вона не розуміє найважливішого в ньому; але що то було, так і не сказав. А я не бажала розпитувати, бо тоді виходило б, що й сама не розумію. У Ґрінхілі він провів п’ять днів і повернувся з біографією Томаса Ікінса[128] мені в подарунок (він не раз говорив, що мої роботи нагадують йому творчість Ікінса, тому що в моїх картинах є щось чудово американське). Гаряче розповідав про