Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
128 Ще залучили й богів, бо повірили в те, що всевишні
129 Раді, коли під сокирою падає віл працелюбний!
130 Жертва, що й плямки на тілі не має, аж глянути любо,—
131 Врода нашкодила їй! — у стрічках різнобарвних, у злоті,
132 Край вівтаря вже стоїть; молитов наслухає спокійно,
133 Бачить, як їй поміж роги вплітають вінець колосковий —
134 Плід її праці — й, пронизана, кров'ю забарвлює лезо,
135 Може, помічене перед ударом ще в хвилі дзеркальній.
136 Тут же з гарячих грудей виривають живцем тріпотливі
137 Тіла частини — вказівок богів там шукають, шалені!
138 Звідси (така вже в людини жадоба до згубної їжі!)
139 Звичай пішов споживати м'ясне. Але годі вже, годі!
140 Кращими станьте, молю, до моєї поради схиліться!
141 Знайте, якщо хай шматочок воловини в вашому роті,—
142 Значить, їсте ви того, хто на ниві для вас же трудився.
143 Бог виголошує те, й за тим богом, що мною керує,
144 Йтиму, як личить іти. Свої Дельфи[55] й ефір відслоню вам;
145 Віщим розсуну знанням розуміння людського вузини.
146 Про видатне, чого досі ніхто не досліджував, буду
147 Мову вести, про приховане. Мило між зорі високі
148 Злинути; мило, покинувши землю — оселю сонливу, —
149 В хмарі промчать, зупинитись на плечах могутніх Атланта.
150 Звідти дивитись униз, де никає, позбавлений глузду,
151 Люд то туди, то сюди, й переляканих видивом смерті
152 Так наставляти, розкривши шляхи невідхильної Долі:
153 Роде людський, кого смерть крижана споконвіку жахає!
154 Марно страшать тебе Стікс, і пітьма, і слова неправдиві,
155 Витвір уяви співців, та оманного світу загрози!
156 Ваші тіла — чи в вогні похоронному попелом стануть,
157 Чи переміняться з часом у тлінь — не сприйматимуть болю.
158 Смерті не знає душа: залишивши оселі колишні,
159 Прийнята знов у домівку нову, вона житиме вічно.
160 Сам, пам'ятаю, в той час, коли Трою війська облягали,
161 Сином Пантоя, Евфорбом, я був, кому в грудях застрягло
162 Ратище згубне, що в мене метнув ним з Атрідів молодший.
163 Щит я недавно впізнав, що колись у моїй був лівиці,—
164 Нині в Абантовім Аргосі, в храмі Юнони висить він.
165 Все — в перемінах; не гине ніщо. То сюди переходить
166 Дух мандрівний, то туди. Будь-яке він у світі займає
167 Тіло: з тваринного може в людське перебратись, а звідти —
168 Знову в істоту якусь увійти, тож не гине ніколи.
169 Так і податливий віск: набуваючи форм усіляких,
170 Він, хоча виглядом різний буває, весь час мовби інший,—
171 Завжди є воском. Ось так і душа є постійно душею,
172 Лиш переходить — так я навчаю — у постаті різні.
173 Тож хай захланний живіт не заглушить у вас милосердя.
174 Не проганяйте споріднених душ нечестивим убивством
175 Із обігрітих осель! Ваша кров хай не живиться кров'ю!
176 Раз я вже в море відкрите пустивсь і прийняв у вітрило
177 Вільні вітри, то скажу: в усім світі ніщо не є стале:
178 Все тут пливе; що не виникне — те переміні підлегле.
179 Навіть невидимий час течією струмить ненастанно,
180 Мов невсипуща ріка: ні ріці, ні текучій годині
181 Не зупинитись вовік. Як за хвилею котиться хвиля,
182 Чуючи натиск сусідньої, кваплячи ту, що спереду,
183 Так і окрилена мить: утікаючи, — наздоганяє,
184 Кожного разу — нова: що було, те лишилось позаду,
185 Що виникає,— того не було. Кожна мить — це обнова.
186 Глянь, як утомлена ніч поступається місцем світанку,
187 Як розпромінений зводиться день після темної ночі.
188 Й небо одну має барву тоді, коли, сном оповите,
189 Все спочиває ще; іншу — коли на коні білосніжнім
190 Люціфер зійде ясний; а ще іншу — коли доручає
191 Фебові світ зарум'янений вранішня Паллантіада.
192 Навіть божественний щит, коли зрине з безодні земної —
193 В пурпурі, як і тоді — коли йде до безодні земної,
194 Світлий, проте, в вишині, бо природа стрімкого ефіру
195 Краща: від випарів, що над землею висять, він далеко.
196 Так і в нічної Діани однаковим бути не може
197 Вигляд — щодня вона в зміні постійній: коли розсуває
198 Коло своє, тоді більша, коли його звужує,— менша.
199 Глянь і на рік. Хіба й він обертанням своїм не чергує
200 Пір чотирьох, котрі й нашого віку наслідують пори?
201 Соками щедрий напровесні він, до малої дитини
202 Ніжністю схожий: зелений посів, насмоктавшись вологи,
203 Пнеться, тендітний, з землі, хлібороба надією тішить.
204 Все тоді буйно цвіте. Різнобарв'ям квіток живодайний
205 Луг виграє; ще суворої цупкості в травах немає.
206 Після весни, вже кремезніший, рік переходить у літо,
207 Зросту сягає юнак; ні багатством, ні силою жоден
208 Вік не зрівняється з ним, не буває палкішого віку.
209 Осінь іде йому вслід, молодого позбавлена палу,
210 Зріла, м'яка. Між юнацтвом і старістю рік, завагавшись,
211 Мірним стає. Сивина де-не-де вже сріблить йому скроні.
212 Потім жахлива зима підступає тремтливо — старечим
213 Кроком; або без волосся вона, або геть побіліла.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.