Читати книгу - "Метаморфози"

41 В урну, за звичаєм давнім, камінчики там опускали:

42 Чорний — підсудному вмерти велів, оправдовував — білий.

43 Так і тим разом виносили рішення немилосердне:

44 Чорні лише камінці в непідкупну опущено урну.

45 Та коли їх висипали прилюдно, щоб підрахувати,

46 Чорне забарвлення всіх камінців замінилось на біле.

47 Значить, і рішення світлим було завдяки Геркулесу —

48 Й вільним став Алемонід. За це синові Амфітріона

49 Дякує й, вітру діждавшись попутнього, вже в Іонійськім

50 Морі веде корабель свій. Минає Нерет салентінський,

51 І Сібаріс, і Тарент, що заснований лакедемонцем,

52 Далі — Сірійську затоку, й Крімісу, і Япіга ниви.

53 Всі ці приморські місцевості з лівого боку лишивши,

54 Він побережжя Есару, провіщені землі, побачив.

55 Пагорб могильний видні всь поблизу, де Кротона священний

56 Прах укривала земля. Саме тут він за божим велінням

57 Місто заклав і назвав його йменням того, хто в могилі».

58 Ось що про дні найдавніші цієї місцевості мовить

59 Чутка й про місто, яке в італійському виникло краї.

60 Жив там із Самосу муж. Він колись і свій Самос покинув,

61 І владарів: тиранії ненависник, із батьківщини

62 Сам на вигнання пішов. До всевишніх осель він стрімкою

63 Думкою звитися міг. У природу речей, куди зором

64 Годі людині сягнуть, він очима душі пробивався.

65 Все, що збагнути зумів невсипущістю й силою думки,

66 Тим він ділився з людьми. Зацікавленим, що дослухались

67 До чарівних його слів, про початки великого світу,

68 Першопричини речей він розказував, тонко повчав їх,

69 Що таке бог, що — природа; звідкіль і сніги, й блискавиці,

70 Чи Громовержець гримить, чи вітри — в пошматованій хмарі,

71 З чого бува землетрус, чи в зірок є шляхи свої в небі,—

72 Скрізь проникав його зір. Від тваринного м'яса він перший

73 Нас відвернути хотів. З його уст велемудрих уперше

74 Слово злетіло таке, хоч не всі його, звісно, схвалили:

75 «Годі вже вам оскверняти ганебною їжею, люди,

76 Ваші тіла! Є ж і хліб, і плоди запашні, що вгинають

77 Віти дерев у садах; виногрона є, соком налиті,

78 Зелень солодка росте; є й така, яку жар із терпкої

79 Ніжною зробить на смак. Молока від кози та корови

80 Не відбере вам ніхто, ні квітками пропахлого меду.

81 Щедро земля вам поживу м'яку та всілякі багатства

82 Сипле до ніг, пригощать може всіх без убивства та крові.

83 Навіть із звірів не кожен лиш м'ясом приборкує голод:

84 Кінь і рогата худоба, велика й дрібна, — травоїдні.

85 З-поміж тварин тільки ті, що крутий мають норов і дикий,—

86 Тигри вірменські рвучкі та до гніву шаленого схильні

87 Леви, ведмеді, вовки — ті кривавої учти шукають.

88 Дикість яка, далебі,— набивати утробу в утробу,

89 Тілом жадливим нагулювать жир, поїдаючи тіло,

90 Смертю того, хто живе, покріплятись, мов хлібом, — живому!

91 Серед пожитків стількох, що Земля, найласкавіша мати,

92 Людям дала, тебе тішить одне: ти впиваєшся хижо

93 Зубом у тіло чиєсь, поважаючи звичай кіклопів!

94 Далі до того дійшло, що, не вбивши істоти живої,

95 Не наситиш, не вспокоїш нічим кровожерного шлунка.

96 Вік той, що з давніх — давен Золотим його люди назвали,

97 Тільки плодами дерев і рослинами жив, що землею

98 Сіялись без сівача, своїх уст не забруднював кров'ю.

99 Страху не знаючи, вільно літав собі птах у повітрі,

100 Заєць — тоді він не був ще лякливий — бродив серед поля.

101 Риба на гострий гачок не ловилась іще, легковірна.

102 Підступів ще не було, не вдавався ніхто до обману,

103 Мир панував доокіл. Хтось один, проте, зла зачинатель,

104 Левам позаздрив, мабуть, не охочим до скромної їжі,—

105 Й сам у захланний живіт іще тепле зануривши м'ясо,

106 Злочину шлях відслонив. Од хижацької крові спочатку

107 Розгарячитись могло зачервонене кров'ю залізо —

108 Й досить було б і цього: якщо звір на життя наше важить,—

109 Можемо вбити напасника, й це не применшить нам честі.

110 Вбити — не значить, однак, за обідом його споживати.

111 Злочин ще далі пішов. Під ножем по заслузі, гадають,

112 Першою впала свиня: підриваючи в полі посіви

113 Рилом тупим, на врожай у селян відбирала надію,

114 Потім козел, що лозу надгризав, на жертовнику Вакха —

115 Месника випустив дух: поплатились обоє за шкоду.

116 В чому ж повинна вівця миролюбна, що наче й родилась

117 Для піклування про нас, що нектар нам у вимені носить,

118 Нас одягає у вовну пухнату, вівця, що живою

119 Більшу нам користь дає, ніж тоді, як зарізана буде?

120 В чому повинні воли — нелукаві, сумирні тварини,

121 Тихі й прості, що на світ появились для праці важкої?

122 Справді невдячний-бо той і не гідний дарів свого поля,

123 Хто, відіпрягши вола від кривого тяженного плуга,

124 Вб'є свого трудівника; хто натерту ярмом довголітнім

125 Шию, що стільки разів одновляв нею поле затвердле,

126 Жниво зібрав не одне, розтинає ударом сокири!

127 Мало й того нечестивцям: