Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

***

Удома мене не було тиждень і за цей час повітря у квартирі добряче застоялося. Тож щонайперше я розчахнула всі вікна, а тоді насипала Треті корм у тимчасову імітацію миски — маленьку тарілку (з тих, на які кладуть печиво під час чаювань). Відтак заварила собі пачку мівіни, що завалялася в шухлядці над плитою.

Трета доїла своє, застрибнула до мене на диван і сунула ніс у мою локшину, а тоді повела носиком і чхнула.

— Ага, не їж таке, це шкідливо, — поплямкала я.

У цуценячих очах був докір, але лінь всередині мене була переконливіша, тому я доїла те, що було, зачинила вікна й дістала коробку.

Ту саму.

Велику, важку, напхану… мотлохом, як кажуть. Провівши пальцями по краю, я згадала, як вона в мене з'явилася.

Років сімнадцять тому дідусь тримав пасіку, а в коробці зберігав відповідну снасть. Та коли мене — невинне й дурне дівчисько, що вирішило «ловити метеликів», а точніше бігати з палицею серед вуликів — покусали бджоли, його любов до бджільництва вмить згасла.

Повернувшись із мамою з лікарні, вуликів я вже не застала. Натомість коробка, порожня й самотня, без діла валялася під дідусевим робочим столом.

Я просто не мала морального права полишити її ось так.

Дорослих зацікавило, чому це  почала перетягувати свої пасочки, м'ячики й кольорову крейду до клуні, тож за мною простежили. Зібралися втрьох (мама, ба та дідо) коло входу, склавши руки на грудях. Відтак я вказала на завантажену іграшками коробку й запитала: «Тобі ж не треба, та?».

Дідусь сміявся, мовляв, я, «кмітлива хитруня», навмисно налаштувала його проти бджіл, аби привласнити коробку. А пізніше запевняв, що й сам залюбки віддав би мені її, якби я попросила.

Ми з ним разом відколупали весь віск із коробки, а тоді дідусь укріпив її тонкими пластами з дерева й покрив лаком для надійности. Лишалося тільки вигадати, що там зберігати. Не крейду ж із пасочками — для них то надто помпезно.

Сімнадцять років тому маленька я вирішила, що зберігати треба те, що саме не збережеться, — спогади. Наразі ж доросла я маю вирішити — які саме спогади слід зберігати.

Утомлена довгою дорогою, Трета згорнулася клубочком на дивані коло мене й тихенько посапувала, поки я одну за одною виймала пам'ятні речі.

В’язані капчурі, які жодного разу не вдягнула, — залишаємо. Бабусині хустинки, які гадки не маю з чим поєднати, — звісно, теж. Гребінець без зубчика — які тут можуть бути сумніви? Браслет із бусин і бісеру, лазурна черепашка, камінчик з ароматом бризу, горнятко з хвильками, усі чотири тести на вагітність…

Можливо, варто викинути останні три? Чи два з них? Того літа вони викликали колосальне полегшення, але ж три останні однакові — який у них сенс? Інша справа — перший, бракований, з двома смужками.

За новими правилами коробки спогадів, він мав би спочивати в смітнику: коли дивлюся на нього, усередині знову все стискається, а ніс щипає — такі почуття ліпше не карбувати, чи не так?

Заплющивши очі, я стисла перенісся, щоб не заплакати. Видихнула, закинула тести назад до коробки. Згадала, що не вернула до неї зґарди, а заразом із ними дістала з наплічника яскраві нарукавиці й прим’яту валентинку (так, я усе ж виторгувала її в Тимоша). Зрештою склала все це до коробки.

Н-та… Одного дня вона таки лусне!

Вирішивши йти від противного, я опустила коробку на килим коло дивану, вивалила все добро на м’якеньке й почала складати назад тільки найважливіше.

Іграшки з фетру, які ми з мамою робили разом (вона шила, я утрамбовувала наповнювачем) — залишаємо.

Зґарди, нарукавиці, валентинка — так, так, так і останню покладемо у футляр, до зґард, щоби далі не мнялася.

Фрагменти гіпсу — знову «так».

Квиток до «Музкомедії» [1] — один із сотні загалом і з десятка на виставу про Пітера Пена конкретно, але воно мені треба, тож «так».

Статуетка з дельфінарію, у який нас із Тонею водив тато, і яку я буквально вигризла з Тончиних рук… Мене тішить, тож най буде — так.

Тест, тест, тест, тест — поки не готова я їх відпускати.

Дзвіночок від Тимошевого велосипеда, який ми зі Златою розтрощили, ненароком пустивши з пагорба в Ясіні… Він уже навіть не дзвонить, але однаково лишається тут.

Фотоплівки, бабусині старі касети, пташка-свистулька, яку мені на перший ювілей зробив дідусь… 

— Трясця!

Я потерла лице руками, коли килим знов був чистий, а коробка — завантажена вщерть. Чи майже вщерть — не стає тільки картатого пледа, який Трета утягнула собі під батарею.

— Невже я взагалі не годна нічого викинути?!

На мій відчайдушний оклик Трета дзявкнула. Вона сонно закліпала, роззирнулася зі свого нового укриття. А переконавшись, що у квартирі тільки її неадекватна хазяйка, знов поклала мордочку на передні лапки й солодко заплямкала.

Я бебехнулася на диван і шумно випустила повітря з легень.

Ну чому прощатися з чимось так складно?