Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

ідеться про звичайний зір), що там, де перетинаються гнучкі промені та смужки світла, відбуваються крихітні, проте доволі яскраві спалахи; хтозна чому, але він не сумнівався, що це народжуються і помирають народи, цивілізації, вчення, мистецтва, науки — словом, усе те, про що розповідає нам історія, ефемерні зблиски, які загорялися, щоб уже за мить погаснути. Самі ж гнучкі промені, пасма світла, в яких народжувалися й помирали міріади коротких спалахів, мали, вочевидь, якусь іншу природу — спершу він і не здогадувався, яку саме, та потім збагнув, що то окремі істоти, осередки буття, і подумав, що час, у якому відбувається Великий Танець, либонь, геть відрізняється від того часу, який існує у нашій уяві. Тонші, тендітніші промені видалися йому недовговічними — то були, мабуть, квіти й метелики, плоди, краплини весняної зливи, а чи й — промайнула у нього думка — морські хвилі; інші виглядали тривкішими — приміром, кристалами, ріками, горами або навіть зорями. А високо вгорі, в яскравому сяйві і переливах небачених барв, виднілися лінії живих створінь, які різнилися між собою настільки ж, наскільки відрізнялися від істот внизу. Втім, не всі ці лінії були створіннями: деякі виявилися всеосяжними істинами та загальними категоріями. Тоді його анітрохи не здивувало, що і ці істини, і створіння разом протистояли найпростішим частинкам узагальнень, які спалахували і гасли на перетинах ліній, але потім, повернувшись на Землю, він неабияк цьому дивувався. На ту мить уся картина, яка постала перед ним, уже цілком вийшла за межі звичайного зору; згодом Ренсом розповідав, що вся сукупність тих любовно переплетених вигинів, смуг і ліній виявилася раптом поверхнею незрівнянно складнішої, чотиривимірної фігури, а та фігура, у свою чергу, — межею інших водночас і подібних, і не подібних на неї фігур в інших світах. Танець ставав дедалі швидшим, переплетіння — дедалі складнішими, всеосяжна взаємопов’язаність — дедалі очевиднішою, виміри — дедалі численнішими, і Ренсом міг усвідомлювати і запам’ятовувати щораз менше, щораз більше віддаючись простому спогляданню, коли, сягнувши, здавалося б, остаточної межі, вся складність раптом просто розтанула, як тане в неозорій блакиті неба біла хмаринка, а натомість довкола запанувала неймовірна простота, древня і юна як весна, простора й світла, сповнена безмежним миром і супокоєм. Його самого охопив такий спокій, пройняло відчуття такої свіжості, що тієї миті, перебуваючи у стані, надзвичайно далекому від звичайного людського буття, він наче прокинувся, вийшов із трансу, повернувся до тями і, глибоко зітхнувши, озирнувся довкруги.

Тварин ніде не було видно. Білі постаті елділів також зникли. Вони з Тором і Тінідріл були самі, а все навколо тихо мріло у звичайному, трохи тьмяному світлі переландрійського ранку — вочевидь, тільки недавно благословилося на день.

— А де ж звірі? — запитав Ренсом.

— Розійшлися — у них багато своїх справ, — відповіла Тінідріл. — Їм треба виховувати малят, відкладати яйця, будувати гнізда, плести павутину, рити нори, співати й бавитися, їсти й пити…

— Недовго ж вони тут пробули, — сказав Ренсом, — адже ще дуже рано.

— Так, — озвався Тор, — зараз ранок — але не той.

— То ми тут уже давно? — здивувався Ренсом.

— Авжеж, — мовив Тор. — Я й сам про це не здогадувався, але відколи ми зустрілися тут на вершині, наш світ здійснив повний оберт навколо Арболу.

— Рік? — приголомшено перепитав Ренсом. — Цілий рік? О Господи, що ж сталося за цей час у моєму темному світі! Скажи, Отче, ти відчував, що час минає так швидко?

— Ні, не відчував, — сказав Тор. — Гадаю, хвилі часу віднині часто бігтимуть для нас по-різному. Ми зможемо на власний розсуд вирішувати, піднятися нам понад ними, щоб побачити їх усі разом, чи долати хвилю за хвилею, як раніше.

— Мені здається, — сказала Тінідріл, — що сьогодні, коли рік повернув нас на те саме місце в Небесах, елділи прийдуть, щоб забрати Пістрявого назад до його світу.

— Ти маєш рацію, Тінідріл, — погодився Тор, а тоді глянув на Ренсома і додав: — Поглянь, якась червона роса тече у тебе з ноги.

Ренсом зиркнув униз і побачив, що ранка на п’ятці все ще кривавить.

— Так, — мовив він. — Злий вкусив мене за ногу. Це — гру, кров.

— Сядь на землю, друже, — сказав Тор. — Я обмию тобі ногу.

Ренсом збентежився, та Владар все ж усадив його па березі, а сам, опустившись навколішки, взяв до рук поранену ногу й уважно оглянув.

— Отже, це — гру, — озвався він нарешті. — Я ніколи раніше її не бачив. Нею Малелділ воскресив світи ще до того, як хоч один із них було створено.

Він довго омивав ногу в озері, але кров і далі сочилася з неї тонесенькою цівочкою.

— Значить, Пістрявий помре? — спитала врешті-решт Тінідріл.

— Не думаю, — відповів Тор. — Тому з його роду, хто дихав повітрям Святої гори і втамовував спрагу тутешньою водою, померти не так легко. Адже й перші люди твого роду не скоро навчилися помирати після вигнання з раю, правда?

— Так, я чув, що перші покоління жили дуже довго, — сказав Ренсом, — але вважав це вимислом, поезією, й особливо над цим не задумувався.

— Дивіться! — вигукнула раптом Тінідріл. — Елділи повернулися по тебе.

Рейсом озирнувся і побачив не ті білі, схожі на людей постаті, якими він востаннє бачив Марса і Венеру, а лишень дві ледь помітні для ока плями світла. Владар із Владаркою легко впізнали елділів і в цій подобі; Ренсомові подумалося, що так само й земні королі з першого погляду впізнають своїх близьких — нехай навіть у незвичному вбранні.

Тор випустив з рук Ренсомову поранену ногу, той підвівся, і вони втрьох підійшли до білого ящика. Кришка лежала збоку на землі. І Ренсома, і Тора з Тінідріл раптом охопило бажання хоч трошки відтягнути мить прощання.

— Як називається те, що ми зараз відчуваємо, Торе? — запитала Тінідріл.

— Не знаю, — відказав Владар. — Колись я дам цьому почуттю назву, але не сьогодні.

— Схоже на плід із дуже товстою шкіркою, — мовила Тінідріл. — Його м’якоть — це радість, яка охопить нас, коли ми знову зустрінемось у Великому Танці. Але шкірка та й справді дуже товста — мені й не злічити, скільки в ній літ…

— Тепер ти знаєш, — сказав Тор, — що хотів з нами зробити Злий. Якби ми його послухали, то спробували б дістатися до тієї м’якоті, не прокушуючи шкірку.

— І та м’якоть зовсім не була б тоді така солодка, — додала Тінідріл.

— Час вирушати, — пролунав у повітрі чистий голос когось із елділів. Лягаючи у ящик, Ренсом ніяк не міг знайти слів, які згодилися б для прощання. Стінки ящика