Читати книгу - "Вовк-тотем"

того щоб закріпити у вовченяти умовний рефлекс, Чень Чжень знову по складах голосно вимовив: «Вов-чи-ку, Вов-чи-ку, їс-ти…» Ще не стих звук його слів, як Вовчик, мов пружина, підстрибнув угору; на слово «їсти» він реагував ще бурхливіше, ніж мисливські собаки на накази. Чень поспішив зняти горщик з полиці й поставити його на землю, потім присів навпочіпки за два кроки від нього, і, простягнувши руку, приставив до краю горщика лопатку для золи, щоб вовченя не перекинуло горщик на себе своїми лапами. Вовчик швидко підбіг по лопатці до їжі й почав жадібно її ковтати.

У світі, напевне, немає іншої тварини, крім вовка, для якої їжа була б понад усе. Порівняно з ними, сказати те саме про людину — буде великим перебільшенням. Такий жадібний вигляд під час їжі, як у вовка, у людини буває хіба що під час голоду. Але це мале вовченя, при тому, що йому щодня було гарантовано й регламентовано їжу, все одно щоразу так дико кидалося на неї, мов завжди-голодний-вовк, і ніби якщо воно не віддаватиме цьому всі сили, то небо перекинеться. Коли вовк їсть, він забуває і про рідних, і про друзів. Вовчик також не мав жодних теплих почуттів до Ченя, який щодня терпляче очікував, поки він поїсть, більше того, він бачив у ньому ворога, який, напевне, має намір відібрати в нього їжу або й життя.

За місяць, який минув, Чень досяг значного прогресу в зближенні стосунків із Вовчиком: він міг гладити його, обнімати й притискати до себе, щипати, носити на руках і чухати, іноді міг покласти його собі на голову або на плече, навіть зближуватися носами або й закладати свої пальці в його пащу. Проте під час їжі Чень жодним чином не міг і торкнутися до нього, а вимушений був сидіти неподалік, боючись поворухнутися, адже найменший порух — і маля починало шкірити зуби, настовбурчувало свій чорний чубок і починало загрозливо гарчати, а також навіть присідало на задні ноги, ніби збираючись на стрибок і всім своїм виглядом виказуючи, що буде боротися з людиною не на життя, а на смерть. Чень задумав поступово змінити цю вовчу звичку, тому спробував одного разу погладити шерстку Вовчика віничком з Гаолянових колосків, простягнувши його у витягнутій руці. Однак щойно він простяг віничок, Вовчик, мов скажений, кинувся на нього і, клацнувши щелепами, затис у зубах, потім рвучко потягнув назад, причому з такою силою, що вирвав її з рук Ченя; той, злякавшись, відступив на декілька кроків. Вовчик, ніби впіймав ягня, притис віничок до землі й почав мотати головою, намагаючись його розідрати і, зрештою, висмикнув з нього чимало колосків. Чень Чжень не хотів здаватися, тож провів такий експеримент декілька разів, однак щоразу було те саме, причому Вовчик почав сприймати віничок як свого смертельного ворога і за декілька разів експерименту повністю розідрав його так, що залишився тільки держак, хоча віничок був зовсім новеньким, його нещодавно купив Ґао Цзяньчжуном. Ґао, звісно ж, дуже розсердився, і Вовчик добре отримав цим держаком, а Ченю довелось тимчасово відкласти реалізацію своїх надій погладити Вовчика по голові, коли він їсть.

Цього разу м’ясо-молочної каші було вдвічі більше, ніж звичайно. Чень сподівався, що Вовчик залишить трохи, тоді він зможе долити туди молока, додати ще трохи обрізків м'яса й цією рідкою кашею погодувати цуценят, однак дивлячись, з якою несамовитою швидкістю Вовчик поглинає їжу, він здогадувався, що від неї майже нічого не лишиться. Такий жадібний вигляд Вовчика говорив Ченеві про те, що той повною мірою успадкував тисячолітні звички степових вовків. Вовки схожі на солдатів на війні — вони їдять так, ніби воюють. Або навпаки: справжні солдати схожі на вовків — якщо не їстимуть жадібно й похапцем, як вовки, то у випадку раптової атаки остання ложка їжі може чекати на них уже в наступному житті. Чень дивився-дивився на малого, і його серце раптом защеміло — він ніби побачив перед собою замурзаного волоцюгу, який жадібно ковтає їжу з таким виглядом, ніби показує всім, що його рід зазнав чимало трагедій і негараздів. І якби вовки не їли так несамовито, як би вони могли триматись і виживати в цьому холодному й жорстокому монгольському степу, де виявилось важко прожити навіть тиграм і ведмедям?

Таким чином Чень Чжень зміг побачити інший бік складного життя степових вовків. Хоча вони й дуже плодовиті, однак насправді виживає, можливо, тільки одна десята з них. Біліґ казав, що Тенґер також іноді карає вовків, також буває до них байдужим: наприклад, достатньо, щоб одного разу випало снігу по коліно, і більшість вовків у степу замерзне або помре з голоду. Або можуть налетіти шалений вітер і скажений вогонь, які перевернуть увесь степ, і тоді згорять або вчадіють цілі зграї вовків. Більше половини місцевих вовків можуть загинути й від зубів своїх оскаженілих від голоду «родичів» з інших районів, на які обрушились природні лиха. А якщо додати ще й розорення лігв скотарями навесні, линяння восени, облави на початку зими, вилазки мисливців на них узимку, то вже не видається дивним, що щастить вижити з них меншості. Старий казав, що степові вовки — всі нащадки голодних вовків, адже колись ситі й справні вовки усі були переможені голодними вовками, що рятувалися від лих. Монгольський степ завжди був полем битви, і вижити тут могли тільки ті вовки, які були найсильнішими, найрозумнішими, могли їсти й могли воювати, а також у ситі часи могли пам'ятати смак голоду.

Дивлячись на те, як Вовчик атакує вміст горщика, Чень Чжень все глибше відчував, яке доленосне значення має для вовків їжа. За умов жорстокої боротьби за виживання, якої б гарної породи він не був, якщо він не буде хапатися за їжу, реалізуючи в кожній своїй кісточці і в кожному м'язі жахливе усвідомлення голоду, то в вовчому світі він зможе бути тільки хирлявим У Даланом, якого, зрештою, відбракують.

Чень Чжень поступово визначив, що монгольські степові вовки мають багато магічних «кредо виживання», і «віддати життя за їжу, мати самоповагу й незалежність» — одне з основних. Годуючи Вовчика, Чень Чжень ніколи не почувався всесильним добродієм і рятівником братів своїх менших, як під час годування собак. Вовчик зовсім не мав почуття вдячності.