Читати книгу - "Пастка-22"

Офіцер без знаків розрізнення єхидно хихотнув.

— Капелане, чи ви не занадто забрехалися? — спитав він з поблажливою і неприязною посмішкою.

— Ні, сер, це правда, сер! Клянусь, що це правда.

— Про мене, це не має значення, правда чи ні, — недбало відповів офіцер і простягнув руку до розкритої теки, повної паперів. — Капелане, чи сказали ви, що вірите в Бога, відповідаючи на моє запитання? Нагадайте.

— Так, сер. Я так і сказав, сер. Я справді вірю в Бога.

— Тоді справді дуже дивно, капелане, бо в мене є ще одне письмове свідчення полковника Каткарта, де він заявляє, що одного разу ви сказали йому, що атеїзм не суперечить законові. Не пригадаєте, чи ви таке комусь заявляли?

Капелан без вагань кивнув головою, відчувши під ногами дуже твердий ґрунт.

— Так, сер, я справді таке заявляв. Я говорив так тому, що це правда. Атеїзм не суперечить законові.

— Але це ще не підстава так говорити, капелане, — єхидно буркнув офіцер, нахмурившись і витягши з теки ще одну машинописну сторінку, завірену нотаріально. — Ось у мене ще одне, зроблене під присягою, свідчення сержанта Віткома, де сказано, що ви виступали проти його плану розсилати листи співчуття за підписом полковника Каткарта рідним убитих чи поранених у бою. Це правда?

— Так, сер, я справді виступав проти цього, — відповів капелан. — І я цим пишаюсь. Такі листи нещирі й нечесні. Їхня єдина мета — принести славу полковникові Каткарту.

— А яка різниця? — відповів офіцер. — Вони приносять спокій та втіху родинам, які їх отримують, хіба ні? Капелане, я просто не можу зрозуміти хід ваших думок.

Капелан розгубився і геть не знав, що відповісти. Він похилив голову, відчувши себе недорікуватим і наївним.

Червонощокий дебелий полковник рішуче виступив уперед з новою ідеєю.

— А чому б нам не вибити з нього його кляті мізки? — з бадьорим ентузіазмом запропонував він колегам.

— Так, звісно, ми могли б вибити з нього його кляті мізки, — погодився майор з яструбиним обличчям. — Він усього лиш анабаптист.

— Ні, спочатку ми мусимо визнати його винним, — мляво махнувши рукою, застеріг їх офіцер без знаків розрізнення. Він легко зіскочив додолу, обійшов стіл і став навпроти капелана, зіпершись обіруч на стільницю. Вигляд він мав похмурий і дуже суворий, категоричний і загрозливий. — Капелане, — оголосив він владним тоном, — ми офіційно звинувачуємо вас у тому, що ви є Вашингтоном Ірвінгом і що ви зухвало й самовільно дозволили собі цензурувати листи офіцерів та рядових. Чи визнаєте ви себе винним?

— Я не винний, сер, — капелан облизав сухі губи сухим язиком і, сидячи на краєчку стільця, тривожно нахилився вперед.

— Винний, — сказав полковник.

— Винний, — сказав майор.

— Отже, винний, — підсумував офіцер без знаків розрізнення і записав якесь слово на аркуші з теки. — Капелане, — провадив він далі, підвівши голову, — ми звинувачуємо вас також у злочинах і порушеннях, про які ми ще навіть не знаємо. Визнаєте себе винним?

— Не знаю, сер. Що я можу відповісти, якщо ви не кажете, що то за злочини?

— Як ми можемо вам сказати, якщо самі не знаємо?

— Винний, — вирішив полковник.

— Безперечно, винний, — погодився майор. — Якщо це його злочини і порушення, то він їх і вчинив.

— Отже, винний, — проспівав офіцер без знаків розрізнення і відійшов убік. — Тепер він ваш, полковнику.

— Дякую вам, — сказав полковник. — Прекрасна робота. — Він повернувся до капелана. — Ну гаразд, капелане, гру скінчено. Ідіть гуляйте.

Капелан не зрозумів.

— Що я маю робити?

— Ану геть звідси, тобі кажуть! — ревнув полковник, сердито махнувши великим пальцем через плече. — Забирайся до дідька.

Капелана шокували такі войовничі слова і тон і, на його превеликий подив, глибоко засмутило те, що його відпускають.

— Ви навіть не збираєтесь карати мене? — спитав він із капризним здивуванням.

— Ні, якраз ми збираємось карати. Але ми точно не дозволимо вам тут тинятися, поки будемо вирішувати, як і коли вас карати. Отож геть звідси. Вперед.

Капелан невпевнено піднявся і відступив на кілька кроків.

— Я можу йти?

— Наразі так. Тільки не пробуйте покинути острів. Ми вас розкусили, капелане. Не забувайте, що ви в нас під наглядом двадцять чотири години на добу.

Було немислимо, що вони його таки відпустили. Капелан несміливо пішов до виходу, чекаючи, що йому в будь-яку мить безапеляційним тоном накажуть повернутись або перепинять на півдорозі важким ударом по плечах чи голові. Та його не зупинили. Затхлим, темним, вогким коридором він пройшов до сходів. Вибравшись на свіже повітря, він хитався і важко дихав. Тепер, на свободі, його переповнило непереборне почуття морального обурення. Він розлютився, розлютився як ніколи в житті, вперше зіткнувшись з такими звірствами. Він швидко йшов через просторе лунке фойє будинку, сповнений пекучої образи, спраглий помсти. Він не збирається більше цього терпіти, казав він собі, просто не збирається цього терпіти. Біля входу він помітив підполковника Корна, котрий біг нагору по широких сходинках, і подумав, як же йому пощастило. Глибоко вдихнувши для хоробрості, капелан відважно ступив навперейми полковникові.

— Підполковнику, я більше не збираюся цього терпіти, — оголосив він з палкою рішучістю і збентежено зауважив, що підполковник Корн продовжує бігти нагору, не звертаючи на нього уваги. — Підполковнику Корн!

Коротконога, неохайна постать старшого за званням офіцера зупинилась, повернулась і повільно пішла донизу.

— В чому річ, капелане?

— Підполковнику Корн, я хочу поговорити з вами про сьогоднішню катастрофу. Те, що сталося, — жахливо, жахливо!

Підполковник Корн помовчав якусь мить, розглядаючи капелана з блиском цинічної втіхи в очах.

— Так, капелане, це справді жахливо, — нарешті озвався він. — Я не знаю, як нам доповісти про це нагору, не виставивши себе в поганому світлі.

— Я не про те говорю, — твердо відрубав капелан без жодного страху. — Дехто з цих дванадцяти чоловіків уже відлітали свої сімдесят завдань.

Підполковник Корн засміявся.

— А чи була б катастрофа менш жахливою, якби всі вони були новачками? — в'їдливо спитав він.

І знову капелан був спантеличений. Аморальна логіка, здавалося, заганяла його в глухий кут на кожному кроці. Уже з меншою певністю він повів далі, і голос його затремтів.