Читати книгу - "Пастка-22"

— Значить, ви написали це чужим почерком, — різко відповів полковник, знизавши плечима. — Ось що це значить.

— Та це ж смішно! — викрикнув капелан, йому раптом урвався всякий терпець. Стискаючи кулаки від шаленої люті, він скочив на ноги. — Я більше цього не потерплю! Ви чуєте? Щойно загинуло дванадцять чоловік, і я не маю часу на ваші дурні запитання. Ви не маєте права мене тут тримати, я просто цього не потерплю.

Не кажучи ні слова, полковник з силою штовхнув капелана в груди, і той повалився на стілець, знесилений і знову страшенно переляканий. Майор підняв відрізок гумового шланга і став погрозливо поплескувати ним по долоні. Полковник узяв коробку сірників, добув звідти одного і, приготувавшись ним чиркнути, сердито вичікував наступного знаку капеланової непокори. Капелан зблід і з перестраху не міг ворухнутися. Сліпуче світло лампи зрештою примусило його відвернутися; крапання води стало голоснішим і майже нестерпним. Капелан хотів почути, чого вони від нього хочуть, аби знати, в чому зізнаватися. Він напружено чекав, коли третій офіцер, за сигналом полковника, без поспіху відійшов від стіни і сів біля столу лише за кілька дюймів від капелана. Обличчя його було непроникне, погляд пронизливий і холодний.

— Вимкніть світло, — кинув він через плече тихим, спокійним голосом. — Воно дуже дратує.

Капелан ледь усміхнувся з вдячністю.

— Дякую вам, сер. І воду теж, будь ласка.

— Нехай тече, — сказав офіцер. — Вона мені не заважає. — Він трохи підсмикнув штанини, щоб не попсувати охайні складки. — Капелане, — спитав він недбало, — яке ваше віросповідання?

— Я анабаптист, сер.

— Досить підозріла релігія, правда?

— Підозріла? — перепитав капелан у простодушному здивуванні. — Чому, сер?

— Ну, я про неї нічого не знаю. Ви зі мною згодні, чи не так? Хіба це не робить її доволі підозрілою?

— Не знаю, сер, — дипломатично відповів капелан, затинаючись. Відсутність знаків розрізнення у співрозмовника пантеличила капелана, і він навіть не був певний, чи треба казати до нього «сер». Хто він такий? І чи мав він право його допитувати?

— Капелане, колись я вивчав латину. Гадаю, було б нечесно не попередити вас про це, перш ніж я поставлю наступне запитання. Хіба не означає слово «анабаптист» тільки те, що ви не баптист?

— О ні, сер. Все набагато складніше.

— То ви баптист?

— Ні, сер.

— Значить, ви не баптист, так?

— Сер?

— Не розумію, чому ви зі мною сперечаєтесь. Адже ви в цьому призналися. А тепер, капелане, признавшись, що ви не баптист, ви не сказали нам, хто ви насправді такий, адже так? Ви можете бути чим або ким завгодно. — Він трохи нахилився вперед, прибравши хитрого і багатозначного виразу. — Ви можете навіть бути, — додав він, — Вашингтоном Ірвінгом, правда?

— Вашингтоном Ірвінгом? — здивовано перепитав капелан.

— Ну ж бо, Вашингтоне, — роздратовано втрутився огрядний полковник. — Чому б вам щиросердо не зізнатись? Ми знаємо, що це ви вкрали той помідор-сливку.

Після хвилинного замішання капелан знервовано, але з полегшенням хихотнув.

— Ах он воно що! — вигукнув він. — Нарешті я починаю розуміти. Я не крав того помідора, сер. Полковник Каткарт сам дав його мені. Можете його спитати, якщо не вірите.

Двері в дальньому кінці кімнати відчинилися, і звідти, мов зі стінної шафи, до підвалу ввійшов полковник Каткарт.

— Привіт, полковнику. Полковнику, він стверджує, що ви дали йому той помідор. Це правда?

— А чого б я мав давати йому помідор? — відповів полковник Каткарт.

— Дякую вам, полковнику. У мене все.

— Немає за що, полковнику, — відповів полковник Каткарт і вийшов з підвалу, зачинивши за собою двері.

— Ну, капелане? Що ви тепер скажете?

— Він сам мені його дав! — прошипів капелан, люто й налякано водночас. — Він сам мені його дав!

— Ви що, звинувачуєте вищого офіцера в брехні, капелане?

— Чому вищий офіцер має давати вам помідор, капелане?

— Саме тому ви намагалися віддати той помідор сержантові Віткому, капелане? Бо то був крадений помідор?

— Ні, ні, ні, — жалюгідно запротестував капелан, намагаючись збагнути, чому вони ніяк його не зрозуміють. — Я запропонував його сержантові Віткому, бо мені він не був потрібен.

— Навіщо ж ви вкрали його в полковника Каткарта, якщо він вам не був потрібен?

— Я не крав його в полковника Каткарта.

— Тоді чому у вас такий винуватий вигляд, якщо ви не крали?

— Винуватий вигляд? Я не винний!

— Хіба ми б вас допитували, якби ви не були винні?

— О, я не знаю, — простогнав капелан, заламуючи пальці на колінах і хитаючи понуреною, страдницькою головою. Обличчя його болісно скривилося. — Я не знаю.

— Він думає, що в нас багато вільного часу, — пирхнув майор.

— Капелане, — неквапливо повів далі офіцер без знаків розрізнення, виймаючи з розкритої теки жовтий аркуш паперу з машинописним текстом. — Ось письмова заява полковника Каткарта, в якій він твердить, що ви вкрали у нього помідор-сливку. — Він поклав аркуш текстом донизу на одну сторону теки, а з другої взяв ще однин аркуш. — А ось офіційне свідчення сержанта Віткома, де він заявляє, що, наскільки йому відомо, помідор був крадений, судячи з того, як ви йому намагалися його збути.

— Богом клянусь, я не крав його, сер, — жалісливо благав капелан, мало не плачучи. — Всім святим присягаюся, що цей помідор не крадений.

— Капелане, ви вірите в Бога?

— Так, сер. Звичайно, вірю.

— Дуже дивно, капелане, — сказав офіцер, виймаючи з теки ще один жовтий аркуш із машинописним текстом, — бо в мене в руках є ще одна заява полковника Каткарта, в якій він присягається, що ви відмовились співпрацювати з ним і правити молебень в інструкторській перед кожним бойовим вильотом.

На секунду капелан безтямно витріщив очі, а тоді, пригадавши, швидко кивнув головою.

— О, це не зовсім так, сер, — жваво почав пояснювати капелан. — Полковник Каткарт сам відмовився від цієї ідеї, як тільки дізнався, що рядові моляться тому самому Богові, що й офіцери.

— Він що зробив? — недовірливо вигукнув офіцер.

— Яке безглуздя! — заявив червонопикий полковник і відвернувся від капелана з гідністю і досадою.

— І він сподівається, що ми йому