Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Десь чутно було, як торохтів «движок», подаючи в штаб-вагон благеньке світло. Біля столу самотньо стояв високий чоловік у білій пишній папасі з хвацько підкрученими вусами, на ньому чорна черкеска з мальовничими газирями, широкі сріблясті генеральські погони, а на поясі в нього висів чималий – чи не декоративний кинджал, що його годилося б назвати кинджалюкою. Вертинський зрозумів, що це і є він, генерал-лейтенант Яків Олександрович Слащов (тепер вже з почесним додатком Кримський – як ото російський генерал-фельдмаршал Рум’янцев відхопив почесне прізвисько Задунайський). Задунайським був і генерал-фельдмаршал Дибіч. Чи, скажімо, Потьомкін, який за приєднання Криму до Росії став «князем Таврійським», не кажучи вже про Суворова, котрий за свої перемоги став і графом Римнікським, і князем Італійським – до них і тулив себе генерал-лейтенант Слащов, ставши нарешті ще й Кримським.

– Господін… е-е…

– Вертинський, – підказали тимчасовому володарю Криму.

– Господин Вертинский? – різко і швидко (мова його була чомусь як наче гаркавою) запитав господар вагона. – Так сказать, знаменитый певец собственной персоной, тот, которым восхищается вся Рассея?

Вертинський промовчав, адже був у цій частині згодний з головкомом – що ним «восхищается вся Рассея».

Один з офіцерів, які привели Вертинського, смикнув його за рукав.

– Немедленно ответить его превосходительству!

Вертинський щось відповів (що конкретно – і сам у ту мить не збагнув).

– Кокаину желаете? – жваво запитав генерал (він, здається, вимовив ніжніше: «кокаинчику») і потер рука об руку.

– Ні, дякую, – чемно відмовився Вертинський.

– Воля ваша, – аж розчарувався генерал і подивувався водночас: як це, знаменитий артист і шансоньє, а кокаїну не хоче? І взагалі… взагалі, кого вони привели до нього?

– Га-аспа-ади-ин… Как? – швидко запитав командуючий.

– Вертинский, – знову підказали йому.

– Га-аспа-ади-ин Вертинский, – почав генерал-лейтенант Слащов, котрий ще й Кримський, швидко й малорозбірливо, пересмикуючи плечем і для чогось посмикуючи себе за вус та одночасно поправляючи на поясі свій чи не декоративний кинджал. – Ану-ка прочти нам свой стих…

– Який… ваше пре-превосходительство? – розгубився артист, бо в такій ситуації менше всього чекав подібного запитання.

– Тот, що ты его в семнадцатом читал в Москве… Про погибших юнкеров. Тебя, кажется, за него даже в чека вызывали… Молодец, смел! Ану-ка прочти его и нам! Или спой – как тебе сподручней…

Співати Володимир Вертинський не став – та й не міг примусити себе після того, що сталося, коли його витягли з готелю і повели невідомо куди, ще й співати, а тому вірш «То, что я должен сказать…» просто продекламував – голос його чомусь зробився хрипким і наче тремтливим, що не сподобалось і самому Вертинському. Він все ще чекав чогось лихого для себе, а пропозицію прочитати пісню – чи проспівати, – сприйняв як прелюдію до чогось гіршого.

Повністю його назва така: «То, что я должен сказать их светлой памяти (посвящена юнкерам)»:

Я не знаю, зачем и кому это нужно,

Кто послал их на смерть недрожавшей рукой,

Только так беспощадно, так зло и ненужно

Опустили их в вечный покой.

Осторожные зрители молча кутались в шубы,

И какая-то женщина с искаженным лицом

Целовала покойника в посиневшие губы

И швырнула в священника обручальным кольцом.

Закидали их елками, замесили их грязью

И пошли по домам – под шумок толковать,

Что пора положить бы конец безобразью,

Что и так уже скоро мы начнем голодать.

И никто не додумался просто стать на колени

И сказать этим мальчикам, что в бездарной стране

Даже светлые подвиги – это только ступени

В бесконечные пропасти к недоступной весне!

Я не знаю, зачем и кому это нужно,

Кто послал их на смерть недрожавшей рукой,

Только так беспощадно, так зло и ненужно

Опустили их в вечный покой.

Продекламував, стоячи посеред вагона (все ще між двома офіцерами-конвоїрами), продекламував, хоч менше всього в ту мить був схильний як до поезії взагалі, так і до її виконання перед публікою, дивлячись при цьому на головкома кримських військ Білої армії, наче питаючи його: ну, що ти ще забажаєш? Яку ще капость ти мені приготував? Викладай, не тягни кота за хвоста!

– И этот стих ты осмелился читать в семнадцатом году в Москве, захваченной большевичками, в присутствии их тайной полиции под названием чека? Ма-аладец! Смел, едрёна мать! А я смелых людей… это, как его, уважаю! Мне бы таких конный корпус – я бы отогнал красных от Крыма больше чем на пушечный выстрел!..

Забігав по вагону, був якийсь не в міру збуджений (вплив наркоти?), ляскав руками об поли, пересмикував плечима і чомусь раз по раз відкидав – наче смикався – голову на лівий бік… Нарешті зупинився, глянув на офіцерів під однією стіною, потім на таких же офіцерів під протилежною стіною вагона.

– Поблагодарим, га-аспада-а, га-аспадина Вертинского, а? Не слышу одобрения, га-аспада-а…

І перший зробив два слабенькі хлопки в долоні.

Офіцери під обома стінами мляво підтримали свого командуючого – їм, певно, тоді було не до Вертинського, як і взагалі, до поезії, бодай і патріотичної. (Вертинський загледів на столі перед головкомом розіслану карту – з боку Перекопу півострів густо оточили червоні прапорці.) Гм… Справи в білих були, здається, зовсім кепськими…

– Га-аспада-а офицеры, прашу к столу – после поэзии продолжим заниматься нашей прозой.

Один з офіцерів, які стояли обіч Вертинського, зробив крок вперед.

– Что? – різко повернувся до них головком. – Что делать с певцом?… А-а… ничего. Так, так, гаспада, ничего-с… Отпустить пиита и… И что? Правильно, наградить.

І схилився над картою на столі, посмикуючи себе за вус – до столу почали підходити штабні офіцери.

Артиста ніхто й не збирався нагороджувати – виконав він раптову забаганку генерал-лейтенанта, який, дізнавшись про перебування в Одесі Вертинського, хотів од нього «лічно» почути вірш про загиблих юнкерів – хвилинна забаганка, – і… І для нього досить. Хай дякує, що хоч з миром відпускають, а могли ж…

Вертинського вивели з штаб-вагона і веліли йти туди, звідки він і прийшов.

Радий, що його хоч відпустили з живою душею (та й не потрібна йому якась там нагорода!), Вертинський, відпущений на волю, перестрибуючи через рейки, а де й спотикаючись об них, подався, куди очі дивилися, а загалом подалі від штабного вагона, куди він прийшов без власної охоти, то й залишить його без жалю.

Сіріло… Над Одесою