Читати книгу - "Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

       Дракони сумно зиркнули униз: лютий натовп кинувся у двері Собору. Крилаті ящери зітхнули, набули своєї справжньої подоби та полетіли до Високого замку.

       Годинник відзначив другу годину дня. Огняна солодко потягнулася на даху Домініканського Собору. Це було найкраще місце сонячного спекотного дня для золотавого Дракона.

        - Ну? – Нетерпляче схопилася за золотаву луску Фрося. – Вдалося?

        - Подивись сама, - сонно відповіла Огняна. Дівчина зиркнула униз. Вузенькими Львівськими вуличками гуляли різноманітні туристи. На Ринковій Площі під парасольками відкритих кафе обідали люди. І жодних гібридів у повітрі.

        - Я би сказав, - обережно припустив Алан, - що вдалося. Чи це, якась підступність?

        - Яка ще підступність? – Обурилася панна-Дракон.

        - Щось ти не дуже нам рада, - підсумувала розмову Фрося.

        - Та рада, я! Рада! Але я ледь затягла вас на цей дах. Ви тепер надзвичайно самостійні і свавільні.

        - Я не відчуваю, що змінилася, - задумалася дівчина.

        - Може, це – на краще? – Припустив Алан. – То, мене ви з землі витягли?

        - Звичайно що витягли, - ствердила Огняна. – Ще не вистачало, щоби ти там валявся і утворював нові часові збурення.

        - А чому ти не питаєш, як ми впоралися і що робили? – Запитала Фрося.

        - Тому що, для мене ці двадцять років – моє життя. Це для вас вони пролетіли за секунду.

        - А я так старалася, - надулася дівчина.

        - Твої знання ще знадобляться, - запевнила її панна-Дракон. – Щойно це покоління застрягне у рутині буденного життя, переживатиме нові злети та падіння в коханні та в роботі, вони знову забудуть про важливість прав людини. Тож, не розслабляємося. А поки що – насолоджуємося життям.

       - І як я зараз живу? – Поцікавилася Фрося і ледь не впала з даху. В останню мить її правицю схопив Алан, а ліву руку – Огняна.

        - Ти не бідна, ні багата, - відповіла панна-Дракон. Фрося посмутнішала. – А що ти хотіла: власний басейн та особисту фреску у Соборі Святої Софії?

        - Я ж не Всеволод, - розсміялася Фрося. – А братів-сестер маю?

        - Так, - відповіла Огняна. – Близнюків: Марту та Михайла.

         Фрося ледь знову не впала з даху Собору.

        - Вона вже мала брата Михася та сестру Марту, - пояснив Алан. – Ти мої документи принесла?

         - Ну не дадуть спокійно на Сонечку погрітися! - Заскиглила панна-Дракон. – Ось. Алан Михайлович Олень. І чого ти вирішив прізвище змінити? Ми зі Смоком - твої піклувальники. Тепер тобі стільки ж, скільки і Фросі. Щоби ви могли зустрічатися і не порушувати закон. Хоча, як на мене, ти застарий для неї.

         - Мене це влаштовує, - відповіла дівчина.

         - Але він виглядатиме старшим за свій вік, - сказала Огняна.

         - Ні, - відрізав Алан. – Я не виглядаю на дві тисячі років.

         - Підловив, - розсміялася панна-Дракон.

         -  А друзі у мене є? – Запитала Фрося.

         - Ти будеш сміятися, але ти знову побилася із В’ячеславом через жабу. І тебе перевели до іншої школи через його мати-вчительку. Ні, вона ще жива і крутить ним, як хоче. Є у тебе декілька подружок…

        - Сподіваюся, - позеленіла Фрося, - не Інна та Інга?

        - Ні, - розсміялася Огняна. – Христинка та Мирослава. Непогані дівчатка, але як на мене, трохи балакучі. Тож, ти їм не казала що ми із Смоком – Дракони. Запам’ятаєш?

         - Так, - кивнула Фрося. – А ми живемо у Львові?

         - Ні. Просто сьогодні твій батько поїхав на ділову зустріч до Львова і вас всіх із собою узяв. Ну що, полетимо до них?

       - Чекай, - зупинила панну-Дракона дівчина. – А ти знаєш хто нас зрадив? Ну тоді, коли були гібридні Дракони?

       - Ні, - похитала головою Огняна. В моїй голові лише пам'ять про цей часовий вимір. Зате я можу розповісти хто розмалював шпалери у спальні твоїх батьків на твоє п’ятнадцятиріччя.

       - Це, звичайно, дуже цінна інформація, - відповіла Фрося. – Тож, розповіси мені її трохи згодом. Мене цікавить зрадник: В’ячеслав чи пан Гнатчук?

        - Пані Марія, - відповів Алан. Фрося ледь знову не впала з даху. – Та, яка фермерка.

        - Не може бути! Вона ж завжди нам допомагала…. А ти… певний?

        - Так, - ствердно кивнув юнак. – Але, якщо не віриш мені, можеш перевірити за допомогою програми порівняння часових вимірів. Вона є у Смока. Мені самому цікаво, бо й досі залишається манюня-манюня ймовірність, що я помилився.

        - І чому ж вона нас “здала”? – Запитала дівчина.

        - Через банальну заздрість. Вона жила сама на фермі, а ви – всі разом. Вона не могла відлучитися з ферми – а твій батько, а часом і ти з твоєї мамою, літали кудись. Вона цілий рік доглядала тваринок. А ви сиділи у відносному  теплі і, як на неї, били байдики. Тож, поступово у ній зростали злість, гнів та заздрість. Думаю, що у перші роки вона справді була вдячна твоєму дідові. А потім, заздрість роз’їла її зсередини. Не кожний може пройти це випробування.