Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Президент глянув на Артура, про якого, здавалося, всі забули. Той неохоче кивнув. 

— У цьому вся людина: спершу подбати про свою шкуру, а вже потім дзвонити в поліцію і спасати людство. А тепер головне запитання: звідки вам про все це відомо? 

— Е ні, — я помахав пальцем. — Відповідь в обмін на відповідь. Тепер моя черга запитувати. 

Безликий рушив до мене, але президент знову його спинив. Він зрозумів, що насиллям від мене відповідей не добитися, а кухоль його цікавості був наповнений ще тільки на чверть. 

— Запитуйте. 

— Чому? — спитав я. — Чому людина вирішує переступити через кров, щоб зберегти свою владу? 

Президент не приховував подиву — останнє, чого він чекав, так це запитання з царини моралі. 

— Чому? — повторив він, і вийшло, що тепер він питає сам себе. — Бо може. 

Такої лапідарної відповіді мені було замало, і президент розумів це. 

— Знаєте цю дилему про людину, яка стоїть на мосту й бачить, як мчить вагонетка? 

Ще б я не знав. 

— На рейках п’ятеро робітників, а поруч, на мосту, мужик завбільшки з півтора центнера, — продовжив президент, не очікуючи на мою реакцію. — Можна штовхнути його під рейки і цим урятувати інших, або ж стежити й далі — і люди загинуть. Мене ця загадка завжди дратувала. Якщо в мене є влада штовхнути товстуна, чому я маю перейматися лише думкою, чи етично обміняти одне життя на п’ять? Тут можна підійти інакше. 

Бо сила не зобов’язує — вона дає змогу. 

Можливо, мені цікавіше перевірити з точки зору фізики — чи здатна ця туша вагою в півтора центнера зупинити однотонну вагонетку. Чому це не може бути достатньо вагомою причиною зробити вибір на користь робітників? Може, навпаки: мені хочеться дістати телефон і зняти, як вагонетка врізається в натовп людей. Ще варіант: мені хочеться випити, і товстун — зручна компанія, він знає дорогу до найближчого бару. Та що там — може, мені просто хочеться відвернутися й піти, думаючи про власні проблеми, а не про людей на рейках. Чим би це не скінчилося, це не скінчиться інакше, ніж в інших випадках: загине або товстун, або п’ятеро робітників. Єдиний можливий підсумок і дозволяє мені керуватися при виборі будь-якими зручними аргументами. Самої сили замало. Сила розпорядитися силою за власним бажанням — ось що важливо. 

Десятиліттями цивілізований світ віднімав заради слабких права в сильних, усе дужче стискаючи сильних у лещата. На зміну класичній дискримінації прийшла позитивна дискримінація. На зміну свободі слова — дика форма толерантності, яка щороку встановлювала собі все нові бар’єри. Та якщо ти стискаєш графіт, треба вміти зупинитися в той момент, коли він перетвориться на діамант. 

Слабкі горлали про рівність, але де вона, ваша рівність, якщо ви обмежуєте можливості сильних? Якщо сила тільки додавала вам вразливості в суспільстві, яке під гаслом захисту слабких руйнувало те, що сильні будували роками на фундаменті своєї мрії, поту та крові. Слабаки, як гієни, об’єднувалися в зграї, щоб загнати лева, і твердили при цьому про справедливість. 

Але діамант розсипався на скалки. 

Я почав помічати це в 2014-му, коли Росія вторглася в наш Крим, пропонуючи новий переділ світу, а світ у відповідь узявся погрожувати пальцем озброєним до зубів людям. Але це був не просто переділ світу — це була зміна вектора цінностей. Світ побачив, що сила теж може бути аргументом. І світу, втомленому від наждачного паперу толерантності, почало це подобатися. 

Прості відповіді привабливіші за складні пояснення. Чорно-білий світ зрозуміліший і чесніший, ніж кольоровий. Людина не просто поставила емоцію вище за почуття — вона стала цією емоцією. Час пошуків варварів змінився на час очікування їх, бо ніхто не чекає на них дужче, ніж людина, яка не визнає, що сама стала варваром. А чим слабкі відповіли на експансію сили? Вирішили дужче стиснути лещата культури скасування. Назвали збагачення культур культурною апропріацією. Слабкі показали, що варвари мають рацію. 

Цей світ потребував ремонту. Бо відчуття відторгнення, викликане ультратолерантністю, збираючись по краплині, одного разу просто розірвало б його на шмаття. 

І от ми, варвари, взяли в руки розвідні ключі… 

Президент трусив ціпком — як розвідним ключем, забувши про хвору ногу. Голос його гримів, як у Зевса, що спустився на цей дах і набув людської подоби. І коли він урешті замовк, його слова ще певний час ширяли в повітрі з електричним тріском. Цієї миті ставало очевидним, як людина з такою харизмою могла вибратися на вершину влади. Навіть Безликий, якого важко було звинуватити в сентиментальності, став блідим, наче його схопили за серце. 

— Ви маєте намір підірвати людей заради збереження своєї влади, — нагадав я. — Це і є ваш розвідний ключ? 

Його полум’я вже прочахло до жаринки, але мої слова, як міхи, знов роздмухали вогонь у доменній печі. 

— І мені потім із цим жити. Це мені згадувати обличчя загиблих і усвідомлювати, що жодне каяття такого гріха не спокутує. Це моя жертва, і я її приношу заради свого народу. Мене цікавить не влада, ні. Влада — тяжка ноша, і я несу її лише тому, що знаю напевно: крім мене, ніхто з цим не впорається. На одній шальці терезів — кілька випадкових життів, на другій — майбутнє країни. І якщо вже в мене є сила вибирати й сила розпорядитися цією силою, я вибираю майбутнє. Сьогодні на телеекранах українці побачать, як із попелу відроджується національний герой, який спершу допоможе пораненим, а потім поведе людей… 

Ціпок застиг у його руці, сам він став наче мармуровий пам’ятник, і тільки ворухкі вуста і підборіддя, що раз у раз посіпувалося, видавали в ньому живу людину. 

Але один із нас не збирався спостерігати далі за цією метаморфозою. Про Артура всі забули, я теж, і це було помилкою. 

Плавно, наче заснулий на хвилях лебідь, Артур скорочував відстань між собою і президентом. Ладен побитися об заклад: зосередившись на дії, він не чув жодного слова зі сказаного. І тієї миті, коли всі інші були поглинуті промовою президента, Артур кинувся на нього. 

Я бачив це наче у сповільненій зйомці. Ось Артур із кайданками за спиною злітає в стрибку й опускається поруч із президентом. Ось він б’є його головою в уже майже мармурове підборіддя. Ось ми з Безликим застигли в заціпенінні, а мить потому кидаємося до них. Але наші тіла ще тільки почали рух, наші м’язи тільки напружилися для активної дії, — а президент вже оговтується від удару. Ціпком він відштовхує від себе Артура й, піднявши пістолет, стріляє йому в груди. Медуза