Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

завдяки якомусь спритному фокусові, аніж природному процесові заходу. Ми відчули холод, щойно запали синьо-зеленаві сутінки, а ефір у височині над нами був схожий на велетенську і прозору крижану баню, якої не торкався промінь сонця; баню, поцятковану мільйоном безбарвних блискіток — зірок. Ми нацупили на себе пальта і шоломи з марсіанського хутра, як і слід такими ночами, і, відійшовши на захід од міських мурів, влаштували табір з підвітряного боку, аби бути бодай трохи захищеними від джаара — нестерпного пустельного вітровію, що завжди дме зі сходу перед світанням. А тоді, запаливши спиртові лампи, які взяли із собою, аби куховарити, ми зібралися гуртом та сиділи навколо них, поки готувалася та споживалася вечеря. 

Опісля, радше заради комфорту, ніж через утому, ми рано повкладалися до спальних мішків; двоє наших провідників-айгаї закуталися у схожі на савани згортки сірої тканини, званої басса318, що була усім захистом, котрого потребували їхні вкриті цупкою шкірою тіла навіть за температур, які сягали нижче нуля. 

Я ж закляк навіть у товстому двошаровому спальнику, відчуваючи на собі студінь нічного повітря, і певен, що скоріше це, ніж будь-що інше, спричинилося до того, що я довго не міг заснути, а сон, у який я, зрештою, провалився, був неспокійним і уривчастим. Природно, незвичність нашого становища та химерна близькість тих еонічних мурів і веж могли до певної міри порушити мій спокій, але хай там як, а мене не турбувало анінайменше передчуття тривоги чи небезпеки; я, певно, розсміявся б від самої думки про те, що якась загроза може чаїтися в Йог-Вомбісі, серед неймовірної та приголомшливої старовини якого навіть самі фантоми його небіжчиків давно уже мусили зблякнути та перейти в нічогість. 

Однак я мало що пам’ятаю, крім відчуття нескінченності ночі, яким часто позначається неглибокий та уривчастий сон. Я пригадую вітер, який, пронизуючи до кісток, стогнав над нами ближче до опівночі, і як пісок дрібним градом жалив моє обличчя, принесений вітром, що перелітав від однієї незапам’ятної пустелі до іншої; пригадую й тихі незворушні зорі, що ненадовго потьмянішали, заслонені пеленою летючої предковічної куряви. А тоді вітер ущух, і я знову задрімав, але час від часу очунював. Зрештою, під час одного з таких періодів напівпробудження, я неясно збагнув, що два місяці-близнюки, Фобос і Деймос319, уже зійшли на небі, і їхнє сяйво, ллючись на руїни, утворювало велетенські примарні тіні та кидало попелясте мерехтіння на закутані фігури моїх супутників. 

Певно, я поринув у напівсон, адже спогади про те, що я тоді бачив, непевні, як усяке сновидіння. З-під важких повік я споглядав за крихітними місяцями, що здійнялися над верхівками трикутних веж без бань; а ще я бачив тіні руїн, що далеко простяглися землею і майже торкалися тіл моїх побратимів-археологів. 

Уся та сцена була скута скам’янілою тишею; ані поруху від моїх товаришів. А тоді, коли повіки вже ладні були склепитися, виникло враження, що у тому замерзлому мороці я вловив якийсь рух; мені здалося, що від найдовшої тіні відділилася якась її частинка і поповзла у бік Октейва, який лежав до руїн найближче. 

Навіть попри ту важку летаргію, в яку я поринав, мене стривожила ознака чогось неприродного та, можливо, лиховісного, яка вбачалася у тій картині. Я спробував сісти, і щойно поворухнувся, як тіняве щось — хай чим воно було — сахнулося назад і знову злилося водно з більшою тінню. Його зникнення так мене приголомшило, що я цілковито прокинувся; втім, у мене не було певності щодо того, чи справді я щось бачив. Коли я кинув на ту рухому тінь останній швидкий і побіжний погляд, вона видалася мені подібною до круглястого, темного та зморщеного клаптя тканини чи шкіри дванадцяти або чотирнадцяти дюймів у діаметрі, який хутко проповз землею, складаючись при цьому вдвоє, неначе гусінь п’ядуна320, через що приголомшливим чином згинався та розгинався під час руху. 

Я не міг заснути ще майже годину, і якби не лютий холод, я, поза всяким сумнівом, підвівся б, аби розвідати усе як слід і пересвідчитися в тому, чи справді я бачив якийсь об’єкт химерної природи, а чи лише наснив його. Я лежав, прикипівши поглядом до густої ебеново-чорної тіні, в якій він зник, поки у моїй свідомості гротескною процесією проходили одна по одній низки химерних розмислів. Навіть тоді, хоча й дещо збентежений, я не пройнявся ані справжнім страхом, ані передчуттям імовірної загрози. Натомість я почав дедалі старанніше й старанніше переконувати себе, що побачена мною річ була надто дивною та фантастичною, аби бути чимось іншим, окрім як сновиддям. І врешті-решт я закуняв і поринув у легкий сон. 

Мене розбудили холодні демонічні зітхання джаара в зубчастих стінах, і я побачив, що кволе сяйво місяців стало безбарвним, позначивши ранній світанок. Ми усі підвелися і закоцюблими попри вогонь спиртових ламп пальцями приготували сніданок. Потому, тремтячи, поснідали, а тим часом сонце вигулькнуло над обрієм, як жонглерова кулька. Величезні, покинуті, без жодних переходів між тінями та світлом, ті руїни нависали над нами у тьмяному вранішньому світлі, неначе мавзолеї первісних велетів, які вистояли впродовж пожертих темрявою еонів, щоб побачити останній світанок вмирущого небесного тіла. 

Тепер моє химерне нічне видиво здалося мені особливо, фантасмагорично нереальним, і я лише побіжно його пригадав, не ставши розповідати про нього решті. Але якщо невиразні, спотворені тіні сну часто забарвлюють чиїсь години неспання, то вони могли спричинитися й до того, що викликали у мене той незвіданий настрій, який охопив мене зараз; настрій, в якому нелюдська чужість усього, що нас оточувало, та чорна, незміренна прадавність цих руїн гнітили мене з майже нестерпною силою. Це відчуття немовби складалося з мільйона непевних, примарних образів, які, незримі — проте відчутні, соталися з тієї величної неземної архітектури; це відчуття тяжіло наді мною, неначе породжений могилою інкуб, одначе було позбавлене форми та значень, які може осягнути людська думка. Мені здавалося, що я рухаюся не на відкритому повітрі, а у задушливих поховальних склепах, що задихаюся у важкій, просяклій смертю атмосфері, у міазмах розкладу, які застоялися впродовж багатьох еонів. 

Моїм супутникам нетерпеливилося дослідити ті руїни, і, звісна річ, мені годі було й згадувати при них про ті вочевидь абсурдні та надумані тіні, які псували мені настрій. Людські істоти, потрапляючи до інших, ніж їхній рідний, світів, часто схильні до подібних нервових і психічних симптомів, які викликають у них незнайомі сили та незвичні випромінювання нового довкілля. Та коли ми вирушили у підготовчу виправу, аби оглянути руїни, і наблизилися до споруд, я плентався позаду решти, охоплений паралізуючою панікою, через яку на кілька митей втратив здатність рухатися і дихати. Здавалося, неначе до мого мозку та м’язів просочилася якась темна, холодна вільгість, проникла в їхні глибини й затамувала їхню роботу. А тоді паніка минула; і я був вільний піти слідом за рештою загону. 

Хай як дивно це було, але двоє марсіан відмовилися нас супроводити. Байдужі та мовчазні, вони не дали нам бодай якогось пояснення причин такої відмови; проте, очевидно, ніщо не могло змусити їх увійти до Йог-Вомбіса. Ми були неспроможні визначити, боялися вони тих руїн чи ні; їхні загадкові обличчя з маленькими розкосими очима та величезними тріпотливими ніздрями не виказували ані страху, ані жодної іншої зрозумілої людям емоції. На наші запитання вони відказали хіба, що протягом багатьох епох нога жодного