Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

  Розповідь Родні Северна 

Якщо лікарі не помиляються у своїх прогнозах, мені лишилося жити кілька марсіанських годин. Я докладу всіх зусиль, аби за ці години розповісти про ті надзвичайні та страхітливі події, що поклали край нашим дослідженням у руїнах Йог-Вомбіса, і нехай ця розповідь стане засторогою для усіх, хто може піти нашими слідами. Якимось чином я, попри свій знесилений стан, маю зуміти розповісти цю історію, адже більше нема нікого, хто міг би це зробити. Але розповідь моя буде стомливою і переривчастою; і коли я закінчу, мене знов охопить шаленство, й кільком чоловікам доведеться тримати мене, щоб я не покинув шпиталю і, здолавши чимало пустельних ліг, не повернувся до тих мерзенних склепів, скоряючись примусові згубного та зловорожого вірусу, який розливається моїм мозком. Можливо, смерть звільнить мене від ненависного контролю, який силуватиме мене спуститися до тих бездонних, сповнених жаху лабіринтів підземного світу, подібних до яких не існує на жодній з притомніших планет Сонячної системи. Я кажу «мабуть»… адже, пригадуючи те, що́ мені випало побачити, не впевнений, що навіть сама смерть зможе покласти край моєму поневоленню… 

Нас, які вирушили в супроводі місцевих провідників з Іґнара, торгової метрополії на Марсі, щоб оглянути стародавнє й покинуте впродовж багатьох еонів місто, було восьмеро. Кожен був професійним археологом і мав більше чи менше земного та міжпланетного досвіду. Аллан Октейв, наш офіційний керівник, утримував першість, оскільки знав про марсіанську археологію більше за усіх інших землян на цій планеті; багато хто з нашого загону, приміром Вільям Гарпер і Джонас Галґрен, вже брали участь у багатьох його попередніх дослідженнях. Я, Родні Северн, був радше новачком, оскільки провів на Марсі лише кілька місяців, а переважна більшість моїх позаземних наукових розвідок обмежувалася Венерою. 

Мені часто доводилося чути про Йог-Вомбіс — здебільшого непевні чутки та легенди, я ніколи не отримував такої інформації з перших джерел. Навіть всюдисущий Октейв ще ніколи не бачив того міста. Збудоване вимерлим народом, історія якого загубилася в пізніші ери занепаду планети, воно залишалося туманною та захопливою загадкою, до розуміння якої ніхто ще навіть не наблизився… і яка, хочеться вірити, може навіки-віків залишитися для людини незбагненною. Безперечно, я сподіваюся, що ніхто вже не піде нашими слідами… 

Усупереч тому враженню, що склалося у нас з оповідей марсіан, ми виявили, що ті напівказкові руїни лежали не так і далеко від Іґнара з його земною колонією та консульствами. Оголені місцеві мешканці з широкими губчастими грудьми стримано розповідали, що перш ніж дістатись Йог-Вомбіса, доведеться перетнути неозорі пустелі, де невпинно вирують піщані бурі; і попри те, що ми пропонували щедру винагороду, знайти провідників для нашої мандрівки виявилося вкрай складно. Ми забезпечили себе більш ніж достатнім запасом провізії та заздалегідь приготувалися до будь-яких непередбачуваних обставин, які могли виникнути під час подорожі, тож були неабияк втішені та здивовані, коли натрапили на ті руїни за якихось сім годин переходу пласкою — жодного деревця — теракотово-жовтою пусткою, що розкинулася на південний захід від Іґнара. З огляду на меншу силу тяжіння, мандрівка була не настільки втомливою, як міг би сподіватися той, хто незнайомий з марсіанськими умовами. Але через по-гімалайському розріджене повітря і небезпеку перенапруження серця ми були обережні та старалися не поспішати. 

Мить, коли ми натрапили на Йог-Вомбіс… це було несподівано і видовищно. Спинаючись пологим, голим і глибоко вивітреним кам’яним схилом узвишшя, яке простяглося на лігу в довжину, ми зненацька побачили перед собою поруйновані стіни місця нашого призначення. Найвищі вежі виглядали зарубками на маленькому і далекому сонці, яке сяяло приглушеним багрянцем крізь пливкий серпанок дрібного піску. Якийсь час нам здавалося, що ті трикутні вежі без бань і зламані моноліти належали якомусь іншому місту, про яке не лишилося навіть легенд; геть не тому, яке ми шукали. Але розташування руїн, які утворювали щось на кшталт дуги, що охоплювала майже весь обшир пологого ґнейсового314 узвишшя, а також прикметний тип архітектури невдовзі переконали нас, що ми дісталися мети наших пошуків. Жодне інше з прадавніх міст на Марсі не було розплановане подібним чином, а дивні терасовані контрфорси315 товстих мурів, схожі на сходи забутих анакімів, були притаманні саме тій доісторичній расі, яка збудувала Йог-Вомбіс. Ба більше, Йог-Вомбіс був єдиним позосталим прикладом такої архітектури, якщо не брати до уваги тих нечисленних фрагментів в околицях Іґнара, які ми оглянули раніше. 

Мені випадало бачити стародавні мури Мачу-Пікчу316, що стриміли до небес серед безлюдних Анд, і теокалі317, поховані в мексиканських джунглях. Довелося бачити замерзлі фортечні мури Уоґама, збудовані велетами в льодовиковій тундрі нічної півкулі Венери. Однак усі ті величні споруди принаймні зберігали спогади чи натяки на те, що колись у них вирувало життя, і здавалися сьогочасними порівняно з містом Йог-Вомбіс, яке немовби огортала жаска й смертоносна предковічність, безживна скам’яніла стерильність, яка панувала там упродовж багатьох циклів. Увесь той край був розташований віддалік життєдайних каналів, осторонь яких рідко зустрічалися представники навіть найбільш нездорової й невибагливої флори та фауни; і ми не зустрічали жодної живої істоти, відколи полишили Іґнар. Одначе тут, у цій справіку безплідній та безлюдній пустелі, здавалося, що життя ніколи навіть не могло існувати. Ці будівлі з голих, вивітрених каменів могли бути споруджені працею мерців, аби дати житло страхітливим гулям і демонам первісної пустки. 

Здається, у кожного з нас склалося саме таке враження, і ми мовчки стояли та дивилися на ті мегалітичні руїни, над якими поступово розливалися схожі на сукровицю сутінки. Пригадую, що мені трохи перехопило дух у грудях, адже саме те повітря, здавалося, було пронизане непридатним для дихання холодом смерті; я чув, як усі інші з нашого загону так само різко та важко вхопили повітря. 

— Те місце мертвіше за єгипетську трупарню, — зауважив Гарпер. 

— І, либонь, набагато старіше, — пристав на ці слова Октейв. — Згідно з найбільш достовірними легендами, расу йоргі, яка збудувала Йог-Вомбіс, винищила теперішня панівна раса, і сталося це щонайменше сорок тисяч років тому. 

— А ще ж побутує історія, — додав Гарпер, — що останніх йоргі знищила якась невідома сила — щось надто жахливе та химерне, аби згадувати про це навіть у міфах, чи не так? 

— Звісно, мені доводилося чути ту легенду, — погодився Октейв. — Можливо, серед цих руїн ми знайдемо докази, які її доведуть або ж спростують. Йоргі могла вигубити якась жахлива епідемія, така, як пошесть Яшта — щось на кшталт зеленої плісняви, яка з’їдала усі кістки в тілі, починаючи із зубів і нігтів. Але нам не варто боятися її підхопити, адже навіть якщо в Йог-Вомбісі і збереглися якісь мумії, то після стількох циклів планетарного зневоднення усі бактерії будуть давно мертві разом зі своїми жертвами. Хай там як, а ми напевно зможемо багато чого дізнатися. Айгаї завжди намагалися оминати це місце. Його мало хто відвідував, і ніхто, наскільки я з’ясував, ще не здійснював ретельного дослідження тих руїн. 

Cонце з моторошною швидкістю опустилося за небокрай, немовби щезло радше