Читати книгу - "Повернення короля"

– На жаль! Я не можу передбачити цього, і те, як воно відбудеться, теж приховано від мене. Проте надія твоя дає і мені надію. І Тінь я цілком відкидаю. Та, панно, і Сутінки не для мене, адже я смертний; тож якщо ти, Вечорова Зоре, пристанеш до мене, муситимеш також зректися Сутінків.

І стояла вона непорушно, мов біле дерево, дивлячись на Захід, і нарешті мовила:

– Я пристану до тебе, Дунадане, й відвернуся від Сутінків. А все-таки там лежить земля мого народу, там сподіваний дім усіх моїх родичів.

Адже Арвен дуже любила батька.

* * *

Коли Ельронд дізнався про вибір своєї доньки, він промовчав, хоча серце його тужило і нелегко було йому прийняти судьбу, яка віддавна його лякала. Та коли Араґорн знову прийшов до Рівендолу, Ельронд покликав його до себе і сказав:

– Сину мій, надходять роки, коли надія змарніє, а що буде після них – я не можу побачити. Тепер між нами пролягла тінь. Можливо, так було призначено, щоби через мою втрату відновилося королювання людей. Тому, хоч я і люблю тебе, кажу тобі: Арвен Ундоміель не знехтує гідністю свого життя заради меншої цілі. Вона не стане нареченою жодного чоловіка, нижчого за становищем, аніж Король Ґондору й Арнору. Бо тоді мені навіть наша перемога принесе лише смуток і розлуку, а тобі – радість надії лиш на певний час. На жаль, сину мій! Боюся я, що Судьба Людей, урешті-решт, може здатись Арвен занадто важкою.

Опісля ця розмова ніби продовжувала розділяти Ельронда й Араґорна, хоча вони вже не говорили про майбуття; а згодом Араґорн знову повернувся до небезпек і трудів. А тим часом, поки світ темнів і страх спадав на Середзем’я, бо Саурон зростав на силі й Барад-дур дедалі вищав і міцнішав, Арвен залишалась у Рівендолі й, коли Араґорн блукав світами, стежила за ним подумки: плекаючи надію, вона виготовила для нього величний і гідний короля штандарт – такий, якого не побоїться розгорнути лише той, хто заявляє про своє право влади над нуменорцями та право на спадок Елендила.

Збігло кілька літ, Ґільрен попрощалася з Ельрондом, і повернулася до свого народу в Еріадорі, й жила там самотньо: нечасто випадало їй знову побачити сина, бо він багато років провів у далеких краях. Але одного разу, коли Араґорн повернувся на Північ, він прийшов до матері, й у час чергового розставання вона сказала йому:

– Це – останнє наше прощання, Естелю, сину мій. Турботи зістарили мене, як і будь-кого з нижчих людей: і тепер, коли темрява нашого часу, що збирається над Середзем’ям, підступає чимраз ближче, я не маю снаги зустрітися з нею. Невдовзі я звідси піду.

Араґорн спробував її розрадити, сказавши:

– Однак по той бік темряви може бути світло, і якщо це так, то я хотів би, щоби ти його побачила і зраділа.

Та Ґільрен відповіла тільки таким лінодом:

Онен і-Естель Едайн, у-хебін естель анім[33].

І Араґорн пішов геть із важким серцем. А Ґільрен померла перед наступною весною.

Тож наближалися роки Війни за Перстень, про яку більше розказано деінде: як було відкрито світові несподівані засоби для знищення Саурона та як сподівання без надії таки збулось. І сталося так, що в годину поразки Араґорн надійшов із моря, розгорнувши штандарт Арвен під час битви на Пеленнорських полях, і того дня його вперше вітали як короля. Тож урешті, коли з усім уже було покінчено, Араґорн посів спадок своїх прабатьків, отримав корону Ґондору та скіпетр Арнору й у час Середліття року Падіння Саурона взяв за руку Арвен Ундоміель і одружився з нею в місті Королів.

Відтак Третя Епоха завершилася перемогою та надією; проте чи не найболючішим із усіх страждань тієї Епохи було розставання Ельронда й Арвен, адже їх розділяли Море та судьба, незмінна навіть після кінця світу. Коли Величного Персня не стало, а Три Персні втратили свою силу, тоді Ельронд нарешті стомився і покинув Середзем’я, щоби ніколи вже не повернутись. Арвен же перетворилася на смертну жінку, та жереб її був таким, що померти їй судилося тільки тоді, коли вона втратить усе, що здобула.

Як Королева Ельфів і Людей, прожила вона з Араґорном сто двадцять років у славі великій та у блаженстві; проте врешті її Король відчув, що наближається старість і що тривалість днів його життя добігає кінця, хоч і якими довгими вони були. Тоді Араґорн сказав Арвен:

– Ось, нарешті, Володарко, моя Вечорова Зоре, найпрекрасніша у світі й найкоханіша, світ мій згасає. О, так! Ми набували, і ми витрачали, а тепер надходить пора розплати.

Арвен добре знала, до чого він хилить, і давно передбачила це, та все одно горе здолало її.

– Невже ти, Володарю, хочеш дочасно покинути твій народ, що живе за словом твоїм? – спитала вона.

– Не дочасно, – відказав він. – Адже якщо я не відійду тепер, то незабаром змушений буду відійти всупереч власній волі. Та й син наш, Ельдаріон, уже цілком готовий стати королем.

Відтак, діставшись до Усипальниці Королів на Мовчазній Вулиці, Араґорн уклався на довге ложе, давно приготоване для нього. На ньому він попрощався з Ельдаріоном і віддав у його руки крилату корону Ґондору та скіпетр Арнору, і тоді всі вийшли, крім Арвен, і вона стояла біля ложа його, самотня. І, попри мудрість свою та шляхетний родовід, вона не стрималась і благала його залишитися хоч на трохи. Дні життя ще не втомили її, тож Арвен пила тепер гіркоту смертності, яку вона обрала для себе.

– Володарко Ундоміель, – сказав Араґорн, – година ця справді тяжка, проте зачато її було ще того дня, коли ми зустрілися під білими березами в Ельрондовім саду, де нині вже ніхто не гуляє. А на пагорбі Керін-Амрот ми, відкинувши й Тінь, і Сутінки, прийняли цю судьбу. Порадься зі собою, кохана, і запитай себе, чи дійсно хотіла би ти, щоби я дочекався, поки всохну й упаду з високого свого трону немічним і недоумкуватим. Ні, володарко, я-бо останній із нуменорців і останній Король Прадавніх Часів, і мені не лише дарували життя, втричі довше за життя людей Середзем’я, але й, зласкавившись, дозволили піти, коли я того забажаю, і повернути дар. Отож, тепер я спатиму.

І кажу я все це не для того, щоб утішити тебе, бо біль такий годі вгамувати в колах світу. Останній вибір – за тобою: розкаятись і піти до Гаваней, понісши на Захід спогади про дні наші, проведені