Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

— А чиє весілля?

— Робін,— відповів Страйк.

— А,— озвався Шпеник. Новина, здається, його потішила.— Ну якшо така справа, Куше, то повезу. Я тобі казав, шо не треба...

— ...так...

— ...Аліса тобі казала...

— Та казала, ще й як голосно.

Страйк сильно підозрював, що Шпеник тепер спить з Алісою. Він не знав, чим ще пояснити швидкість, з якою Шпеник запропонував її кандидатуру, коли Страйк озвучив потребу в жінці, яка

зіграла би безпечну, але важливу роль у пійманні Дональда Лейнга. За цю роботу Аліса попросила сто фунтів і запевнила Страйка, що взяла б значно більше, якби не відчувала себе глибоко в боргу перед його партнеркою.

— Шпенику, обговорімо все дорогою. Мені треба в душ і поїсти. Нам дуже пощастить, якщо встигнемо.

Й отже, вони мчали на північ у «мерседесі», який Шпеник позичив; де саме, Страйк вирішив не питати. Детектив, який протягом двох попередніх ночей і очей не склепив, перші шістдесят миль дрімав і з хропінням прокинувся, коли в кишені завібрував мобільний.

— Страйк,— сонно вимовив він.

— Збіса чудова робота, друже,— сказав Вордл.

Тон словам не відповідав. Кінець кінцем, саме Вордл відповідав за розслідування, коли з Рея Вільямса було знято всі підозри у причетності до смерті Келсі.

— Дякую,— відповів Страйк.— Ти розумієш, що ти — останній коп у Лондоні, який ще готовий зі мною розмовляти?

— А, добре,— трохи поступився Вордл.— Якість, а не кількість. Подумав, що тобі це варто знати: Ричарда вже знайшли, і він співає, мов та канарочка.

— Ричарда...— пробурмотів Страйк.

Відчуття було таке, ніби з його виснаженого мозку вимило всі подробиці, якими він стільки місяців був одержимий. За вікном з пасажирського боку спалахами літньої зелені заспокійливо пролітали дерева. Страйк готовий був проспати кілька днів.

— Ричі. Дікі. Мотоцикл,— нагадав Вордл.

— А, так,— відповів Страйк, розсіяно почухав зашите вухо, вилаявся.— Чорт, як боляче... вибач... і що, він уже заговорив?

— Не сказати, що він дуже розумний хлопець,— мовив Вордл.— Крім того, ми знайшли в його квартирі трохи краденого.

— Я думав, що Донні так добуває гроші. Красти він завжди був мастак.

— Там ціла маленька банда. Нічого серйозного, так, цуплять усе потроху. Про подвійне життя Лейнга знав тільки Ричі; гадав, той крутить оборудки з допомогою на інвалідність. Лейнг попросив трьох поплічників прикрити його і сказати, що поїздка до Шоргему-бай-Сі була в ті вихідні, коли він убивав Келсі. Схоже, сказав їм, що десь має іншу пташечку і не хоче, щоб дізналася Гейзел.

— Лейнг завжди умів навертати людей на свій бік,— сказав Страйк, згадавши детектива на Кіпрі, що так радо зняв з нього підозру у зґвалтуванні.

— Як ти зрозумів, що вони не були там на ті вихідні? — поцікавився Вордл.— В них і фото, і все... як ти здогадався, що на вихідні, коли було вбито Келсі, вони не мали парубоцької вечірки?

— О,— озвався Страйк.— То приморські миколайчики.

— Що?

— Миколайчики,— повторив Страйк.— Вони не цвітуть у квітні. Тільки влітку і восени — я половину дитинства провів у Корнволлі. Оте фото з Лейнгом і Ричі біля моря... там були миколайчики. Я мав одразу зрозуміти... але зійшов на манівці.

Коли Вордл поклав слухавку, Страйк задивився у вікно, за яким пролітали поля й дерева, і замислився про минулі три місці. Він сумнівався, що Лейнг знав про Британі Брокбенк, але, мабуть, розкопав історію суду над Віттакером і як той цитував «Панну з солоним лососем». Страйкові здалося, що Лейнг просто проклав для нього колію, але сам не дуже знав, наскільки його план успішний.

Шпеник увімкнув радіо. Страйк краще б заснув, але не нарікав — тільки опустив вікно і закурив. Сонце сяяло чимдалі яскравіш, і він помітив, що італійський костюм, надягнутий автоматично, весь у плямах від підливи й червоного вина. Страйк потер найпомітніші висохлі плями, тоді раптом згадав ще дещо.

— А, чорт!

— Га? Шо?

— Забув покинути дівчину.

Шпеник засміявся. Страйк сумно усміхнувся. Всміхатися було боляче. Все обличчя боліло.

— Куше, а ми типу зірвемо весілля?

— Звісно, що ні,— відповів Страйк і дістав ще одну цигарку.— Мене запрошено. Я друг. Гість.

— Ти її з роботи вигнав,— зауважив Шпеник.— Там, звідки я родом, це не дуже дружня штука.

Страйк не став нагадувати Шпенику, що в нього небагацько знайомих, які десь колись мали роботу.

— Вона як твоя мама,— по довгій паузі мовив Шпеник.

— Хто?

— Та Робін твоя. Добра. Хотіла малу врятувати.

Страйк не міг захищати відмову врятувати дитину перед чоловіком, якого самого у віці шістнадцятьох років врятували, витягнувши з канави, де він спливав кров’ю.

— Ну, я от якраз хочу спробувати її повернути. Але коли вона тобі знову подзвонить... якщо подзвонить...

— Так, так, я тобі скажу, Куше.

Обличчя, яке Страйк бачив у бічному дзеркалі, могло належати жертві дорожньо-транспортної пригоди. Ніс розпухнув і посинів, а ліве вухо почорніло. При денному світлі стало видно, що спроба похапцем поголитися лівою рукою була не надто успішна. Уявивши, як намагається непомітно стати десь на задвірках церкви, Страйк зрозумів, що буде вирізнятися. От буде сцена, якщо Робін вирішить, що не хоче його бачити! Він не хотів псувати їй весілля. Подумки Страйк поклявся, що піде, щойно його про це попросять.

— КУШЕ! — збуджено гукнув Шпеник, і Страйк аж підскочив.

Шпеник увімкнув радіо.

«...у справі Шеклвелльського різника арештовано підозрюваного. Після ретельного обшуку квартири на Волластон-Клоузі поліція звинуватила тридцятичотирирічного Дональда Лейнга в убивствах Келсі Платт, Гізер Смарт, Мартіни Россі й Сейді Роуч, у замаху на життя Лайли Монктон і жорстокому нападі на шосту, неназвану жінку...»

— Про тебе не сказали! — мовив Шпеник, коли повідомлення закінчилося. Голос у нього був розчарований.

— Так і не мали,— відповів Страйк, борючись із дивною знервованістю. Попереду з’явився Мессем.— Але ще скажуть. І це добре: треба трохи реклами, щоб мій бізнес знову злетів.

Він автоматично глянув на зап’ясток, забувши, що годинника немає, тоді перевірив час на приладовій панелі.

— Жени, Шпенику. Ми так проґавимо початок.

Що ближче до мети, то сильніше Страйк тривожився. Служба мала двадцять хвилин як початися, коли вони почали підніматися на Мессемський пагорб. Страйк у телефоні подивився, де стоїть церква.

— Отам,— сказав він, панічно показуючи на інший бік найширшого майдану, який