Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

Він пройшов у свої покої і довго, не запалюючи світла, ходив із кутка в куток, мимоволі прислухаючись до того, що відбувається за тонкою стінкою, у кімнаті, де зараз перебуває Інга. 

Строго-настрого наказав він слугам не турбувати його до самого світанку і знав: ніхто не наважиться порушити цей наказ, навіть Лула, яка  мала право вільно входити до нього, коли завгодно. Але й вона чудово відчувала той момент, коли не слід переступати межу.

Так може покликати її й забутися, довіритися її вмілим рукам запашним и терпкими від запаху трав, якими вона натирала своє пишне, жагуче  тіло.

Адвіан пригадав спекотні ночі, пристрасні пестощі, п'янкі поцілунки, але вони не викликали в ньому жодного спалаху фізичного збудження.  

Він злякався. Чому ж у ньому все так стрімко  змінилося?

Мимохідь глянувши на себе в настінне дзеркало, Адвіан ривком відчинив двері й вийшов у коридор.

Прислухався, стоячи біля Інжиних дверей, але звідти не долинало ні звуку.

Невже вона не дочекалася його і заснула? Чи навмисне зберігає безмовність, щоб він подумав, що вона відпочиває, і не наважився цю священну для неї безмовність порушити?

Він постукав.

– Інго... не спиш?

Вона не відразу відчинила двері. Але все-таки відчинила і продовжувала стояти, тримаючись за різьблену ручку і загороджуючи собою вхід.

На ній була знайома Адвіану нічна сорочка: кипенно-біла з мереживами на грудях – у таких спала його мати. Але ось тільки рукава у сорочки були обрізані, так само як і поділ.

– Я ввійду?

– Заходь!

– Що з твоїм нічним одягом? – зі сміхом запитав Адвіан, розглядаючи сильні смагляві ноги Інги, відкриті вище за коліна – скористався тим, що дівчина повернулася до нього спиною.

– Це не нічний одяг, а балахон якийсь! Я в ньому плуталася. Попросила служницю принести мені ніж і ось, таке вийшло, – вона зніяковіло, немов не побачивши, а відчувши погляд принца, спробувала обсмикнути криво підстрижений поділ, – Сподіваюся, королева не надто засмутиться...

У глибині кімнати горів світильник. У прочиненому вікні вкрадливо шарудів вітер.

– Я, взагалі-то, спати збиралася, – сказала Інга, забираючись із ногами на ліжко і накидаючи на них зверху покривало.

– Ти втомилася?

– Так... дуже метушливі дні...

– Тоді я, напевно, піду... після поговоримо...

– Ні, краще залишайся! – тихо, але з силою вимовила Інга, – мені сумно й самотньо... 

Її очі в сутінках спалахували дивним золотистим вогнем, а прочинені губи злегка тремтіли.

Адвіан на мить заплющив очі. Слова  дівчини були наче зізнання, але в чому вона йому зізнавалася, Адвіан не міг або боявся  уявити.

Він теж забрався з ногами на ліжко і притулився спиною до стіни.

– Про що ти хотів поговорити? – запитала Інга.