Читати книгу - "Трилогія смерті"

Я відчув, як моя колишня природна барва розрум’янює обличчя.

— Це завелика робота для сценариста-початківця! — вигукнув я. — Де взяти на це час?

— Усе слід зробити за наступні три дні! Ми затримуємо акторський колектив. І я закличу сюди Анонімних Алкоголіків, щоб невідступно побули з І.Х. протягом тих сімдесяти двох годин. Бо ж тепер я вже знаю, де він переховується…

Я тільки мовчки витріщився на них — не стало мені духу признатися, що то ж я налякав І.Х., чим і прогнав його зі знімального павільйону.

— Здається, я накоїв чимало біди цього тижня, — видавив я зрештою з себе.

— Постривай, Сісіфе! — Фріц нахилився, щоб поплескати мене по плечу. — Поки я прикочу тобі більшу брилу, аби ти викотив її на отой Богом проклятий пагорб. Ти ж не єврей? То й не переймайся виною, — і тицьнув мені сторінки. — Пиши, перепиши. Пере-пиши!

— А ви певні, що Менні хоче приставити мене до цього діла?

— Він би радше прив’язав тебе поміж двох коней та й розстріляв із гармати, але ж це життя. Спочатку ненавидиш трішки, потім — дужче.

— А як бути з «Мерцями, що галопують швидко»? Він хоче, щоб я повернувся до цієї роботи!

— А коли він сказав це тобі? — Фріц аж на ноги звівся.

— Півгодини тому.

— Але ж йому цього не втнути без…

— Слушно —…без Роя. А Рой пропав. І Менні хоче, щоб я розшукав його. А ще студію зачиняють на сорок вісім годин, аби перебудувати й перефарбувати те, що перефарбування не потребує.

— Телепні. Віслюки пришелепкуваті. Ніхто нічого мені не каже. Ну, зрештою, для цієї праці студія нам і не потрібна. Можемо переписати Ісуса в мене вдома.

Тут задзеленчав телефон. Фріц так схопив слухавку, мов хотів її розчавити, а тоді кинув мені.

Телефонували з храму «Анґелус» Еме Семпл МакФерсон.

— Перепрошую, пане, — заговорив, ледве стримуючись, жіночий голос. — Але чи ви не знаєте часом такого чоловіка, що називає себе «І.Х.»?

— І.Х.?

Фріц хапонув слухавку з моїх рук. А я загарбав її знову. Тож стали ми слухати обидва, приклавши по одному вуху до єдиного слухового кінця.

— Стверджує, ніби він — Дух Христа, відродженого й заново розкаяного…

— Дайте-но я скажу! — закричав інший голос, уже чоловічий. — Із вами розмовляє преподобний отець Кемпо! Ви знаєте цього страхітливого Антихриста? Ми б могли викликати поліцію, але якщо газети прокричать, ніби з нашої церкви викинули Ісуса, ну, то це ж!.. Тож ви маєте тридцять хвилин, аби прибути й врятувати цього єретика від гніву Божого! І мого!

Слухавка випала з моєї руки.

— Христос воскрес! — простогнав я до Фріца.

49

Моє таксі під’їхало до храму «Анґелус» саме тієї хвилини, коли останні відсталі учні з кількох класів останньої Біблії виходили через численні двері на вулицю.

Преподобний Кемпо був надворі. Заламуючи свої руки іржавої барви, він так метався туди-сюди, немов до спини йому була прив’язана динамітна шашка.

— Хвала Богу! — закричав він, кинувшись до нас. І зупинився, раптом злякавшись. — Це ви будете юний друг отого створіння, що вдерлося до нас, правда?

— I.X.?

— I.X.! Яка злочинна мерзота! Так, I.X.!

— Я його друг.

— Як жаль. То ходім, хутчій!

І він, схопивши мене за лікоть, потягнув до дверей і далі, проходом головної аудиторії. Там уже нікого не було. Десь ізгори линуло додолу тихе шурхотіння пір’я — там тріпотіли ангельські крила. Хтось випробовував звукову систему з кількома небесними мурмотіннями.

— А де ж…? — почав я і затнувся.

Бо там, у самому центрі сцени, на яскравому двадцятичотирикаратному престолі Божому, возсідав І.Х.

Сидів він випростано, поглядом очей пронизуючи стіни церкви, а руки поклавши, долонями догори, на бильця трону.

— I.X.!

Я метнувся по проходу й знову зупинився.

Бо свіжа кров цебеніла з кожного стигмата його оголених зап’ясть.

— Ну й страшний же він! Просто жахливий! Геть звідси! — закричав преподобний з-за моєї спини.

— А це християнська церква? — запитав я.

— Як ви смієте сумніватись!

— А чи не здається вам, що ось такої хвилини, — чудуючись, питав я далі, — і сам Христос, у такому випадку, міг би виявити милосердя?

— Милосердя!? — вигукнув преподобний. — Він удерся в нашу відправу, горлаючи: «Я — істинний Христос! І я боюсь за своє життя. Дорогу!» Він вибіг на сцену, щоб показати свої рани. Міг би й роздягтися з таким самим успіхом. Дарувати йому прощення? Та ж він усіх збаламутив, мало не бунт учинив. Паства розбіглася і хтозна, чи й повернеться коли знову. Якщо вони порозказують сусідам, якщо сюди плавом попливуть газетярі, ви розумієте, що то буде? Він же на посміховисько нас виставив. Цей ваш друг!

— Мій друг…

Та голосові моєму забракло наснаги, коли я виліз на поміст і став біля тієї пародії на шекспірівського лицедія.

— І.Х.! — покликав я, мов через безодню.

Очі І.Х., утоплені у вічність, блимнули й зосередилися.

— Ой, привіт, юначе! — обізвався він. — Що тут діється?

— Діється?! — обурився я. — Таж ти тут щойно пройшовся, мов пекельних який!

— Ой, ні-ні! — І.Х. нараз усвідомив, де перебуває, і примирливо підніс руки догори. Він так витріщився, мовби хтось підкинув йому двох тарантулів. — А що, мене знову батожили? За мною ішли? Я помер. Захисти мене! А пляшку ти приніс?

Я поплескав по кишенях, от ніби всякчас ношуся з такими знадобами, й похитав головою. Тоді обернувся до преподобного, а той, знову вибухнувши звинуваченнями, шаснув за престіл і тицьнув мені пляшчину якогось червоного вина.

І.Х. так і кинувся до пляшки, але я схопив її обіруч і відвів на недосяжну для нього відстань, як принаду.

— Ходи за мною. Тоді й корок виймемо.

— Як ти смієш пащекувати з самим Христом!

— А як ви смієте називати себе Христом! — закричав преподобний.

І.Х. випростався.

— Я, пане, не смію. Я є Христос!

Він підхопився, у смілій спробі показати свою вищість, але так і гримнувся долічерева, а тоді покотився по східцях.

Преподобний аж застогнав, от ніби людовбій спонукав його серце, а вже воно спонукало його зціпити кулаки.

Я підвів І.Х. та, вимахуючи пляшкою перед ним, безпечно провів через церкву аж надвір.

Таксі все ще стояло там. Перш ніж залізти до салону, І.Х. обернувся до преподобного, який стояв на порозі, випромінюючи обличчям люту ненависть.

І.Х. підніс догори свої закривавлені лабети.

— Святиня! Так? Святиня?

— Навіть пекло, сер, — криком відповів йому преподобний, — не прийме вас!

Грюк!

Я уявив собі, як усередині храму тисяча визволених ангельських крил ретельно просіває занечищене повітря.

І.Х. незграбно вліз до салону, схопив пляшку, а тоді похилився