Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

цілковито підпав під Честерів вплив. Честер уліз йому в душу ще тоді, як Том був дитиною, і тавро цього впливу лежало на всіх його думках, на всіх вчинках. Я добре пам'ятаю той єдиний випадок, коли Том справді втратив самовладання,— коли я сказала, що він показує на сцені Честера і глузує з нього. А саме ця його пародія була такою яскравою, що про неї заговорив тоді весь Лондон (йдеться, звичайно, про Лондон нічних кабаре), та й сам Том добре знав, що це його шедевр. Єдино вірним шляхом для хлопчика (на якому він міг би відчути самоповагу) була політична кар'єра, і по війні він дещо спробував у цьому напрямку, коли Честер прилаштував його в радикальному комітеті за роззброєння. Але на той час він уже, безперечно, встиг пройнятися відразою до політики.

І все одно навряд чи хтось міг би винуватити в усьому самого Честера. Та й за що? За відданість і терпіння? Чи за те, що, маючи таку сувору вдачу, він мимохіть підкоряв собі все своє оточення? Або за те, що в нашій непростій ситуації він намагався бути Томові хорошим батьком? Адже так само ставився він і до Селлі, внаслідок чого вона з легковажної, ледачої дитини перетворилася на добропристойну серйозну дівчину, пройняту почуттям відповідальності.

Але того заморочливого тижня, коли я їздила разом із Селлі в Берлін ховати Тома, а повернувшись, зіткнулась із зловорожою мені комітетською групою, я не хотіла нічого розуміти. Я не могла жити у власному домі. Не могла чути голосу Честера, що диктував Бутемові чергову цидулу про те, як важливо всім прихильникам свободи об'єднатися. І над усе були мені нестерпні всі ці люди у коридорах і на сходах, які шпигали мене недоброзичливо-здивованими поглядами, немов дивуючись, яке я маю право тут перебувати.

Одне слово, першого ж вечора я послала по лікаря (мого особистого лікаря) і спонукала його порадити мені негайно змінити обстановку.

Честер і Селлі, а з ними й усі інші, знайшли цю пораду дуже слушною, погодившись, що мені потрібен тривалий і цілковитий відпочинок, і за двадцять чотири години мене вже не було в Лондоні.

115

Тоді всі поговорювали,— та й згодом, мабуть, теж вважали, ніби я втекла до Джіма Леттера. Але, по-перше, я не втекла — мене вижили (у колі «щирих» Честерових друзів мій від'їзд викликав велику радість), а, по-друге, я відмовилась від запрошення приїхати до Бакфілду — щоб не зустрічатися з Джімом.

Джім, звичайно, страшенно розсердився, коли я відмовилась приїхати до нього у Бакфілд чи у Палм Коттедж, котрий він недавно відкупив за дуже високу ціну, перетворивши його на своєрідний яхт-клуб. Він розсердився, хоч у мене був вагомий аргумент — у Бакфілді ми лишилися б з ним на самоті, бо за кілька днів до того між Джімом і тітонькою (яку він називав тепер не інакше як «старою квочкою»,— боюся, навіть їй у вічі) відбулася бурхлива сцена. Тітонька звинуватила Джіма, що він звів нанівець усю її «бакфілдську політику»— йшлося про його колосальні видатки на цих «чортових людожерів» (останній Джімів план полягав у тому, щоб привезти до Англії депутацію вождів племені луга; це й справді обійшлося йому у грубі гроші!),— і вона, страшенно розлючена, виїхала із садиби.

Направду, однак, мені просто не хотілося бачити нікого з нашої рідні,— надто гірко й прикро було мені на серці. Можливо, я б на якийсь час виїхала за кордон, якби не смерть мого давнього друга, майора Фрієра в Ексвеллі, маленькому містечку поблизу Лонгуотера. Я поїхала туди на похорон, зняла там на кілька днів помешкання, а потім, не маючи сили рушити далі, залишилася ще на тиждень.

Але минув тиждень, і, на свій подив, я відчула, що мені вже нікуди не хочеться виїздити. Тут було затишно, я втішалася надзвичайним, особливим щастям, яке ніби розлилося в цьому рідному для мене повітрі і лише чекало на моє повернення, щоб набрати певної форми, викристалізуватися у щось невідоме й гарне. І саме щастя було схоже на кришталь — прозоре, чисте, насичене повітрям і небом, просякнуте втихомиренням. Та в ньому не було ані краплі сонноти — лише іскриста радість, щедра від усвідомлення власної довершеності і непохитності.

Мені здавалося, що я тільки зараз (у сорок п'ять років) відкрила, чи, може, повернула собі справжнє щастя та душевний спокій. Я «відійшла від політики»; десь далеко позаду лишилися марудні домашні клопоти господарювання у великому маєтку. Я скидалася на старого каторжанина, який нарешті вирвався на волю, але за довгі роки свого заслання так звик до нього, що геть забув, з чим її їдять, оту волю. Прокидаючись, я щоранку відчувала величезну радість, що попереду в мене довгий день, і весь він — мій, мій без останку.

Кажуть, найщасливіші в шлюбі жінки, поїхавши кудись у гостину (або, ще краще, знявши номер в готелі), зазнають незрівнянної насолоди від самої лише приємності побути на самоті,— тому що кохання, хоч би яке воно було, однаково зв'язує людину, однаково пригнічує. Для мене, чий шлюб, може, був навіть важчий, ніж я усвідомлювала, самотність стала справжнім відродженням.

Як радо я спускалася дорогою до маленького кам'янистого пляжу, де колись ми гралися з Джімом, сварилися за першість, не бажаючи одне перед одним поступитися! Тепер, коли ці дитячі сварки відійшли геть у минуле, вони викликали в мені лише приємні спогади, як ото картина «Битва під Ватерлоо». Навіть згадуючи свою фартушину й кумедну зачіску (на старих фото)—гладенько зачесане назад волосся, схоплене на потилиці гребінцем, від чого мій лоб, не найкраща частина обличчя, різко видавався вперед, як у хворих на водянку мозку,— навіть згадуючи й такі деталі, я не могла стримати усмішки. Кажуть, повертаючись у край свого дитинства, дорослі переживають його наново. Ні, зі мною нічого такого не сталося. Дитиною я була тут дуже щаслива (крім хіба що днів, коли Джім приїздив на канікули), але зовсім не так, як тепер, коли сміялася з тієї далекої дівчинки, над її, може, й справді гіркими прикрощами.

Наважуся сказати, що моє нинішнє щастя було навіть повнішим за тогочасне, бо тепер я навчилась його цінувати,— то було щастя душевної злагоди. Очевидно,