Читати книгу - "Сонячний Птах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він почув пронизливий трубний голос другого слона й круто обернувся. Одного погляду було досить, аби показати йому, що він ще не завершив свого завдання, що боги досі випробовували його.
Задал дав маху. Його другий удар не влучив по сухожилку, й слон залишився на трьох ногах, але він тепер біг із великою швидкістю, переслідуючи людину. Задал відкинув убік сокиру й утікав нагору схилом, але слон його наздоганяв. Він кричав від люті й витягував хобот, швидко наближуючись до втікача.
Коли Гай звернув туди свій погляд, слон уже його зловив. Він обхопив хоботом тіло Задала й пожбурив його високо в повітря, воно злетіло понад вершинами найвищих дерев, обкрутившись там кілька разів.
Задал упав обличчям униз на скелясту землю, слон поставив одну ногу йому на спину, а хоботом відірвав йому голову від тіла, у той самий спосіб, у який селянин відриває голову курчаті, й відкинув її вбік. Вона пострибала й покотилася вниз крутосхилом, як дитячий м’яч.
Гай побіг до слона, здираючись угору косогором. Слон нахилився над знівеченим тілом і проткнув бивнем груди Задала. Він так захопився каліченням Задалового тіла, що Гай наблизився до нього ззаду без ускладнень. Він побачив глибокий поріз на задній частині слонового коліна там, де удар Задала не влучив по сухожилку, і сокира з грифами засвистіла в польоті. Цього разу вона не схибила.
– Я нагороджую тебе новим титулом. – Ланнон підняв чашу з вином, й очікувальна тиша запанувала серед вельмож і рицарів за столом. – Я нагороджую почесною бойовою відзнакою чоловіка, який злетів на крилах бурі.
Гай скромно опустив очі, трохи почервонівши у світлі смолоскипа під шкіряним дахом похідного намету Ланнона.
– Гай Бен-Амон – Сокирник богів! – Ланнон викрикнув титул, і вельможі повторили його, вітаючи Гая стиснутими кулаками. – Пий, Гаю! Пий, мій Сонячний Пташе! – сказав Ланнон, подаючи Гаю свою чашу з вином.
Гай цмулив вино, з усмішкою озираючись на компанію. Сьогодні вночі він не надто глибоко зазиратиме в чашу з вином. Він не хотів затьмарювати чи одурманювати своє відчуття радості. Боги відповіли йому, й він тепер сидів, щасливо всміхаючись, посеред галасливої гулянки, майже не чуючи сміху й жартів, натомість слухаючи голос у глибинах свого єства, який співав:
– Таніт! Таніт!
Коли він підвівся, щоб піти, Ланнон розлютувався, тягнучи його назад за поли туніки.
– Ти не підеш звідси на своїх ногах, Сокирнику! Ти заслуговуєш на те, щоб сьогодні тебе віднесли на твоє ложе. Залишайся, я викликаю тебе на змагання чашами з вином.
Гай відхилив виклик, сміючись і хитаючи головою.
– Мені вистачить й одного виклику на день, мій володарю! Благаю тебе!
Надворі ніч була тиха й небо світилося зорями. Денна спека змінилася вечірньою прохолодою, й відчуття нічного вітру на обличчі нагадало йому доторк шовковистого волосся Таніт до його щоки.
– Астарто! – Богиня піднялася з долини, золотий диск її обличчя освітив землю м’яким сяйвом. – Матінко землі, я дякую тобі, – прошепотів Гай і відчув, як сльози щастя потекли йому з очей.
Він пішов через табір до свого намету, таємно обіймаючи тепло свого кохання.
– Таніт, – шепотів він. – Таніт!
Він ішов крізь тіні, аж поки помітив якийсь рух у темряві й зупинився. Біля одного з багать, на яких готували їжу, присіла навпочіпки жінка-рабиня, яка крутила жорна, розмелюючи зерно для коржиків.
Світло від багаття впало на її симпатичне обличчя й освітило темну шкіру її сильних рук. То була нянька Селена.
Гай хотів уже піти далі, коли дівчина-рабиня підняла очікувальний погляд. Із темряви до неї підійшов чоловік, й обличчя дівчини освітилося таким обожнюванням, такою любов’ю, яка не знає сорому, що Гай відчув, як його серце полинуло до неї.
Чоловік ступив у світло від багаття, і Гаю вистачило одного погляду на його могутнє тіло й округлий голий череп, щоб упізнати Тимона.
Селена підхопилася на ноги й швидко підійшла привітати Тимона. Вони обнюхували одне одного в дивному любовному привітанні, характерному для поган, міцно обнявшись. Гай ніжно всміхнувся, відчуваючи теплу приязнь, яку один закоханий почуває до всіх інших закоханих.
Тимон відсунувся від дівчини, тримаючи її на відстані простягненої руки й тихо заговорив. Гай не міг розчути слова. Він чув лише тихе звучання могутнього голосу Тимона й бачив, як дівчина ствердно киває йому головою.
Тимон покинув її й зник між наметами. Селена повернулася до жорен і наповнила шкіряну торбину борошном із перемеленого зерна, потім покрадьки озирнулася довкола й пішла в темряву слідом за Тимоном. Гай дивився, як вона йде й усміхався.
– Я мушу поговорити з Ланноном, – сказав собі він. – Я зможу поєднати цих двох у шлюбі.
У своєму наметі Гай узяв золотий сувій і розстелив його на дошці, яку використовував для письма. Він пристосував гніт у лампі, узяв свій інструмент, яким шкрябав на золотій пластині, й почав писати поему, присвячену Таніт.
«Її волосся чорне і м’яке, як дим від папірусних вогнищ, розкладених на великому озері», – написав він, і випадок між Тимоном і Селеною був забутий.
Почуття виснаження опанувало його незабаром після півночі, й він упав обличчям на дошку, на якій писав, і заснув, притиснувшись щокою до любовної поеми, присвяченої Таніт і записаної на золотому сувої. Вогник у лампі задимів, ослаб і погас.
Чиїсь грубі руки потрусили його вдосвіта за плечі, він підняв голову, подивився поглядом, затуманеним після вчорашньої пиятики. Це був Мурсил, начальник полювання.
– Великий Лев послав мене по тебе, святосте. Собаки вже на повідках, зібралися й наглядачі рабів. Двоє з царевих рабів утекли, й цар запрошує тебе взяти участь у переслідуванні.
Навіть у своєму напівпробудженому стані Гай відразу зрозумів, хто були ті раби-втікачі, й відчув, що його занудило.
– Йолопи, – прошепотів він. – О, безмозкі йолопи! – Потім подивився на Мурсила. – Ні, – сказав він. – Я не можу приєднатися до них. Я хворий, скажи їм, що я хворий.
Селена стояла в темряві й дослухалася до п’яного реву та реготу, які долинали з царського намету. Під своїм коротким плащем вона заховала шкіряну торбину з перемеленим зерном, пучком копченого м’яса, висушеного в тверді чорні смуги, й маленьким глиняним горщиком. Це була їжа для них обох на чотири дні, а на той час вони будуть уже на протилежному березі великої річки. Вона водночас боялася й була радісно збуджена. Вони обмірковували це протягом двох років, і безліч емоцій нуртували за незворушністю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонячний Птах», після закриття браузера.