read-books.club » Сучасна проза » Морфій 📚 - Українською

Читати книгу - "Морфій"

325
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Морфій" автора Щепан Твардох. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 129 130 131 ... 147
Перейти на сторінку:
замазує їй ніс та губи, вона чхає в блискавично видобуту хустину, сміється, їсть далі, витирає паштет із кутиків вуст, і ми замовляємо наступні склянки червоного і не нюхаємо, не зважаємо на букет, просто собі п’ємо одну децу за іншою, загризаємо, потім куримо, попиваючи, наїдені, повні, не схильні до бесіди, щасливі, замовляємо наступні деци, будьмо, прозт! «Еґесшеґедре», — навчає мене Дзідзя, кельнер чує, сміється, підправляє вимову, і ми разом вчимося угорському «будьмо». Egészségedre.

А потім до будапештської винарні перевальцем заходить п’яна Варшава. Двоє офіцерів, аж повірити в це не можу. П’яні. Сідають. П’ють. Мають гроші, п’ють на широку ногу. Мундири. А ми вражені, здивовані, як же так?..

Кельнер перехоплює наші погляди. На мить замислюється, з ким має справу.

— Wir sind Wiener, — пояснює Дзідзя з адекватним акцентом. — Wir hassen Hitler. Woher kommen hier die armen Polen?[206]

Кельнер киває, погоджується на історію про віденців, котрі ненавидять Гітлера, чому б ні.

— Die Polen gibt es hier überall sehr viele. Angeblich gibt es in Budapest ein paar tausend polnische Offiziere, vielleicht mehr als zehn, sagen sie. Man kann sie hier überall sehen[207], — пояснює, тоді відходить, через хвилю повертається і приносить нам по келишку сливової палінки, за рахунок закладу. Ніби в подяку за те, що ми не любимо Гітлера. Витираючи стіл, бурчить під ніс, бровами і носом показуючи на польських офіцерів: — Und so seit drei Wochen. Das Vaterland haben sie verloren und amüsieren und erholen sich trotzdem.[208]

Польські офіцери не одержали палінки за рахунок закладу. Ох, як же добре я знаю цю бридливість, прокляті кельнери, знаю я таких. Не знаю я, угорцю, що в тебе стоїть на покуті, але я знаю таких, як ти, знав таких, знав вас, багатьох вас знав. І нараз я починаю любити тих офіцерів більше, ніж вони заслуговують. Вони сідають у кутку, якось так дивно вони в цій винарні не такі чужі, як ми, замовляють палінку, одержують палінку, замовляють ґуляш, одержують не те, чого чекали, бо чекали, мабуть, тієї сіро-бурої каші зі шматками м’яса і хрящів, яку в нас подають найнеперебірливішим клієнтам у гівняних харчевнях. Тим часом вони одержали прозору гостру зупу з чудовими шматками яловичини; я знаю, бо жовтоволосий плебей поруч із нами їсть таку саму, обтираючи вуста і вуса тильним боком кошлатої долоні.

Їмо і п’ємо переважно мовчки, якщо й перемовляємось, то притишено, якщо обмінюємося зауваженнями, то робимо це німецькою, не хочемо, щоб у нас упізнали поляків.

Польські капітан і майор дуже швидко впилися, капітан пересів до майора на інший бік столу, під стіну, і зараз п’ють далі, по-братськи обійнявшись.

Я міг би зараз бути з ними. Та чи міг би? Отак обійняти їх у цивільному, напитися з ними і потім знайти якусь дорогу, тудою чи сюдою, до Франції, і там знову до армії, хоча вже без коней, знову мундири, щоденні накази, особливі накази, рапорти, команди, особові анкети, і потім, може, якась війна, і що на війні? Роки гниття в окопах, з одного боку німці, з іншого ми, бункери, вилазки й колючі дроти, болото і ліс мого батька, без лиця і краника, чи, може, щось інше, швидка війна, як у нас, гонитва полями та пагорбами, розриви комунікації, ніхто не знає, де фронт, бо немає фронту, перемішані механізовані і бронетанкові дивізії, женуться навздогін, незахищені фланги, засідки й розвороти, і ми входимо в Берлін, або Берлін входить у нас.

І нащо мені це, пощо мені це, який би я посеред цього всього мав вигляд, нащо б мені взагалі було це робити?

Я Константи Віллеманн і в жінках люблю, коли в них срачина так гарно підтягнута, м’ясиста і пружна, як в угорської кухарочки, котра подеколи визирає з кухні. Не люблю я ні військо, ні коней, ні мундири, ні карабіни, люблю мати пістолет, бо так джентльменові належить, найкраще якусь маленьку пласку сімку, таку, як той зауер мого батька, який я дістав із кобури і про всяк випадок засунув ззаду за пасок, я боявся, що він випиратиме з-під сорочки, але останнім часом я трохи схуд, тому він там вільно лежить, а джентльменові таки належить мати щось у штанах.

Випиваю палінку, тепла в холодному келишку. Я п’яний. Дзідзя всміхається, їсть і п’є стільки ж, скільки я, стільки ж, скільки голодний і втомлений чоловік, багато.

— Я не знаю, хто я, — кажу польською і тихо, польською треба тихо, тому кажу тихо, досі відчуваючи в горлі палючий алкоголь.

Я п’яний. Дуже п’яний. Я — осердя світу, його вісь, огинають мене пани, люди, стеля і стіл.

— Я з ним зустрічалася тут, у цьому закладі, знаєш? — також польською шепоче п’яна Дзідзя.

Я не відповів, бо що ж міг відповісти. Промовчав. А вона, п’яна, шепотіла, до мене і радше навіть до себе, не шукала мого погляду, не зважала, чи я слухаю, але я слухав, але вона шепотіла, тихо і без жодної паузи:

— Ми тут сиділи, за цим столом. Пили вино і їли, говорили німецькою чи французькою, а подеколи, коли вже були п’яні, говорили до себе власними мовами, тільки що я угорською не розуміла нічого, а він польською трошки розумів, бо ріс у гірській частині Угорщини і трохи розумів словацьку, тому й польську трохи розумів, окремі слова. Ми з ним дев’ять разів бачилися. Не завжди тут, тут лише кілька разів, зо п’ять, може, а він не боявся тут зі мною зустрічатися, хоча й сам мешкав тут неподалік, на цій вулиці. Мабуть, досі мешкає. Він до мене зателефонував першого вересня, ще міжнародні працювали, зателефонував зі словами солідарності, співчуття і жалю з приводу війни. Але водночас я чула, що його голос тремтів на радощах, я не знала, чому так, тому розлютилась і кинула слухавку, а він зрозумів, подзвонив іще раз і вибачився, перш ніж я встигла вибачитися, він пояснив: у нього щойно народився син. Саме першого вересня. А проте він пам’ятав про мене і про нас, про Польщу, зателефонував мені. Я його привітала, я пам’ятала його дружину, я бачила його дружину, високу, повітряну жидівку зі шляхетним довгастим лицем і вузькими долонями. Коли її бачила, то думала, що вона ніколи не народить йому дитину, такі вузькі в неї стегна. А вона народила. Я сказала, щоб він не переймався, переможемо Гітлера і будемо напувати коней у Шпрее. Я бачила, що ми

1 ... 129 130 131 ... 147
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морфій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Морфій"