Читати книгу - "Морфій"

— Guten Abend. Haben Sie freie Zimmer? Von Horn mein Name; das ist meine Ehefrau.[204]

Змірює мене поглядом, у якому прочитується ясний, терплячий докір: хто ж їде в готель без резервації? Це триває якусь хвилю, і ця хвиля очікування — то кара, так її треба розуміти, кара для мене за те, що я не зміг припильнувати, аби все відбулося так, як мало відбутися.

— Aber natürlich[205], — нарешті відповідає. Жодного гортання книжок, жодних перевірок, жодних телефонів. Зрештою, я маю мундир, німецький офіцерський мундир, тобто маю гроші, скоріш за все маю гроші, найбезпечніше припустити, що я маю гроші, тим паче що зі мною жінка.

Я зауважую, що хочу номер, у якому будуть дві окремі спальні; звісно. Чи подати вечерю? Я голодний, голодний пекельно, розпалений голодом іще й через алкоголь у порожньому шлунку, але Дзідзя заперечує.

Тож поїмо в місті, раз вона так сказала, поїмо в місті, ґарсон занесе багаж, звісно, я трохи переживаю за автомат у багажнику. Тож ми йдемо до кімнати, апартаментів, веде нас маленький чоловічок у лівреї, найкращі апартаменти, на другому поверсі, даю чоловічкові долар, вікна апартаментів виходять на Дунай і на міст Франца-Йосифа.

Двері за нами зачиняються тихо, всередині масивні, позбавлені смаку меблі, великі вікна, важкі штори, пухкі дивани, і висока стеля, і двері до спалень, і електрична люстра з численними кришталевими скельцями, і на жодному ані пилинки. Ото готель.

Дзідзя впала на канапу, не знімаючи ні плаща, ні чобіт. Хтось постукав до кімнати, я відчинив — ґарсон приніс наші торби й валізи. Я дав йому долар, він подякував німецькою і зник.

— Я освіжуся, перевдягнуся, і можемо йти, — несміливо сказав я.

— Йди, йди… — махнула рукою Дзідзя.

Я й пішов. Зателефонував консьєржу, наказав, щоб напрасували мені смокінг і сорочку, а ще начистили черевики, лакей уже за три хвилини прибіг по все, а я до ванної і у ванні заснув.

— Ну давай, вилазь, голись і вдягайся, я ще сьогодні хочу кудись вийти, а вже двадцять друга, — сказала Дзідзя, а я думав, що то сон, але то був не сон. Стояла у ванній лише в білизні, я виліз із води, затуляючи пах. Вона засміялась і вийшла. Я вийшов із ванної. Мені боліла голова; зазирнув до шафки за дзеркалом і безпомильно знайшов там аспірин, з’їв дві таблетки, запив водою з крана.

Душ, холодний, аби прокинутися, теплий, аби зігрітися. Гоління, милий Боже, в теплій воді, в яскравому світлі, все як треба, гаряча вода, олійка, піна, акуратно з волоссям, знову піна, під волосся, холодна вода, бальзам. Уже готовий одяг лежав на ліжку в моїй спальні, отож свіжа білизна, біла сорочка з охайним комірцем, перламутрові біжутерійні ґудзики, смокінг. Зав’язування метелика. Одеколон. Дивлюся в дзеркало: це я. Оце я.

Виходжу до салону. Дзідзя вже чекає, елегантна, скромна, вродлива і бридка водночас, без віку, скільки їй років, двадцять п’ять чи сорок два? У сукні нижче від колін, кольору дуже темного бургундського. Немає війни, жодної війни, якої війни.

— А в цьому ти тямиш, Константи, — каже з визнанням, дивлячись на мене. — Ніби народився в костюмі.

Виходимо. Я не беру плаща, дорожній плащ, який я взяв, не пасує до смокінга, тому прошу портьє, щоб він викликав таксі, питаю в Дзідзі адресу, а потім невміло намагаюся повторити її таксистові, таксист лагідно погоджується, і їдемо, то недовго, навколо пагорба Ґеллерта, під будський замок на будському пагорбі їдемо, його добре видно, бо він теж ілюмінований, немає війни, жодної війни немає, я вже поміняв трохи доларів у готелі, тому плачу пенґе, висідаємо.

— Це тут, — каже Дзідзя.

Маленька табличка, Борозо, зелені двері. Інтер’єр тут не для смокінга, але й такий, у якому смокінг не дуже виділяється. Я можу собі бути в смокінгу, хоча поруч сидять робітники, вусаті, світловолосі, перехиляють чергові склянки білого вина, нічого не кажуть, мовчать. Поруч сидять кілька порядно вдягнених інтелігентів, дехто з них схожий на жидів, може, вони й жиди, також п’ють, їдять якийсь паштет, ще далі знову робітники, а може, кур’єри, щось таке, а ще далі двоє чоловіків у фраках, перекушують тонко покраяним салом і попивають прозорий трунок з маленьких келишків, я не знаю угорських звичаїв, але знаю, що вони роблять, бо й сам не раз так робив, вони весело заправляються в простій забігайлівці, потім підуть у заклади кришталеві, люстряні, на золочені підлоги, бо так краще, здоровіше, веселіше.

Сідаємо за довгий, дебелий стіл, за стіл із грубого дубу.

Я дуже втомлений, щойно зараз це до мене доходить. Я не впав, я їв дивні пігулки, пив коньячок, мало не цілу фляжку, як виявилося, а ще я дуже голодний, і мені паморочиться в голові, але Дзідзя вже замовляє в люб’язного кельнера з напомадженими вусами і з волоссям теж напомадженим і в фартушку, Дзідзя замовляє: печінковий паштет, сало з паприкою і сіллю, хліб зі смальцем і червоне вино. Ніхто не звертає на нас більшої уваги, побачено, що ми ввійшли, що сіли, що замовили, та й усе, нічого більше, бо що ж тут більше, а проте дивно, і достаток тутешній дивний і гарний, тож наливають, накладають і приносять.

Така гарна копиця грубих скиб хліба зі смальцем, прикритого шматками цибулі та посипаного паприкою. Такий гарний шмат сала на тарелі з гострим ножем, дві плястерки вже відкраяні, чудове сало, в жовтій білості жиру ледве видно тоненький рожевий прошарок, яке ж гарне сало!

І сіро-бурий паштет пахне печінкою і петрушкою, до нього накраяний скибочками білий хліб і вино у склянках.

— Тут міряють на децилітри. Маємо по одному, але одним не закінчимо, правда ж, Константи?

Не закінчимо, але вино потім; зараз треба їсти, який же я голодний! Розмащую паштет на хліб, вгризаюся, який же він смачний, печінковий, відчутно алкоголь, тобто заправлений чимось добрим, горіхівкою, бо й горіхова нотка є, і заїдаю і запиваю і плястерку солонини і хліба зі смальцем.

А Дзідзя тримає фасон за мною, геть не зважає на поради поета Байрона, що жінка зовсім не повинна їсти, щонайбільше креветки і фужер шампанського; ні, Дзідзя їсть за двох, а коли вкушений шматок цибулі, який вона одразу не перекусила, підскакує і червоним порошком