Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

національно-політичної свідомості в цілому[110]. Хоча Іван Франко у своїй статті не називав жодної групи і жодної особи, Леся Українка сприйняла критику на власну адресу. Відповідаючи Франку статтею «Не так тії вороги, як добрії люди», надрукованою у тому ж таки «Житті і слові», Леся Українка, серед іншого, закинула йому, що «стаття “З кінцем року” осягла собі високої честі бути гектографованою руками ворогів радикальної партії... Коли б тільки д. Франко бачив “побідоносні” погляди своїх видавців і чув тон, яким вони питають радикалів при стріванні: «А ви читали “З кінцем року”?»[111].

«Ворогами радикальної партії», яких так гостро засуджувала Леся Українка, виявляється, був ... самостійник Микола Міхновський і його найближче оточення, можливо, з «Братства тарасівців». Таким чином, Міхновський несподівано опинився у фокусі дискусії між двома видатними українськими мислителями, класиками української літератури. Але Франко, здається, не став на бік Лесі та її київських однодумців. У статті «Не по конях, так хоч по оглоблях», надрукованій у відповідь на Лесину статтю, він писав з приводу тиражування його статті у Києві: «Чи подавали до моєї статті якісь уваги, перекрутили її? Нічогісінько! ... Докоряти мені за те, що хтось розширює мою статтю, наражаючись за се на небезпеку, докоряти для того тілько, що стаття не подобається одному кружкові, а подобається другому, се по-моєму більше політика нервів, ніж політика програмова»[112]. Пізніше, коли Іван Франко перевидавав матеріали дискусії, він повторив цю думку: група, «яку можна було би назвати радикально національною, що гуртувалася тоді біля адвоката Міхновського, признала потрібним передрукувати мою статтю у Києві гектографічним друком для пропаганди певно, що попереду усього моїх, а може, також і своїх ідей»[113].

Справді, Міхновському доводилося досить часто розповсюджувати публіцистичні (як і художні) твори Івана Франка, який висловлював йому за це вдячність. Але не викликає сумніву і те, що при цьому Міхновський діяв у відповідності з інтересами київських самостійників, до яких належав. У своїх дискусіях з наддніпрянськими соціалістами та прибічниками єдності з російськими революціонерами він шукав аргументів в Івана Франка, прагнув обіпертися (і у даному випадку обпирався) на його високий авторитет. Це і підштовхувало його до конфронтації з київською соціал-демократичною групою на чолі з Лесею Українкою, якою національно-радикальні ідеї Міхнов-ського тоді сприймалися як «ретроградні»[114]. Але у нас немає фактів, які б свідчили, що це ідейне протистояння супроводжувалося недружніми випадами на адресу Лесі Українки з боку Міхновського.

Мабуть, ніякої неприязні щодо Миколи не відчувала і видатна поетка. Як зазначалося вище, вони могли бути знайомими по роботі у студентських гуртках у Києві ще з першої половини 90-х років. Про цілком нормальні людські стосунки між ними свідчить, зокрема, поїздка Миколи Міхновсько-го у товаристві Івана Франка й Леся Кульчицького до Лесі Українки, яка у серпні 1901 р. лікувалася у санаторії у Карпатах. В пам’ять про цю зустріч залишилася поштова картка з автографами Лесі Українки, Івана Франка, Миколи Міхновського та інших учасників зустрічі[115]. Як відомо, на той час Леся все ще залишалася у своїй групі «Українська Соціал-Демократія».

Та життя вносило корективи у світогляд Лесі Українки. Під впливом дружньої критики Івана Франка, а почасти і власного життєвого досвіду, Леся стала відходити від марксизму; про себе Іван Якович ще у 1898 р. написав, що він «ніколи не належав до вірних тої релігії». Розчарування у марксизмі привело і до Лесиного відходу від ідей федералізму. З початку ХХ ст. Леся Українка все більше зосереджувалася на Богом даному їй покликанні — поетичній творчості. Її блискуча поезія збагатилася цілком новими мотивами. У творі «В дому роботи, в країні неволі» (1906 р.), де відтворено будівництво грандіозного храму в Єгипті часів фараонів, раб-гебрей не може знайти спільну мову з рабом-єгиптянином, який у захваті від масштабів будівництва і мріє про ще більші і кращі піраміди, де б можна було ховати не царів, «а всіх, хто добрії діла робили». У іноземця-гебрея зовсім інше світосприймання: він органічно не сприймає ідею поліпшення, «демократизації імперії мертвих» і кидає єгиптянину, що «зруйнував би усі ті ваші храми й піраміди!.. Всіх мертвяків повикидав би геть!» Зрештою, раб-гебрей приходить до висновку:

Я мушу знать, що я тут раб рабів,

Що він мені чужий, сей край неволі,

Що тут мені товаришів нема.

Ці слова могли сприйматися (і багатьма сприймалися) як відповідь Лесі Українки на проблему єдності українських і російських демократів, принаймні, до тих пір, поки існуватиме Російська імперія — цей грандіозний єгипетський храм. «Коли ж загине новий Вавілон?», — запитує поетка у іншому творі. Ці її думки були надзвичайно близькими Миколі Міхновському, який з самого початку своєї діяльності відкидав ідею «братань» і «дружб» поневолювачів із поневоленими. Таким чином, Леся Українка своїм шляхом ішла у тому ж напрямку, у якому йшов і Іван Франко, і Микола Міхновський.

Але все це було вже на початку ХХ ст., коли Міхновський жив у Харкові. У Києві ж наприкінці ХІХ ст. йому разом з іншими членами місцевої філії «Братства тарасівців» та національно зорієнтованими студентами довелося вперто протистояти посиленню марксистського впливу на молодь, який, серед усього іншого, втілювався і в особистості Лесі Українки. За даними, які навів у своїх споминах Ю. Коллард, націоналістична частина студентської громади Києва у 1896 р. посилилася за рахунок групи першокурсників. По суті, виникла нова громада. Очолював її спочатку Василь Доманицький, а через деякий час — Василь Совачев[116].

Поява Василя Совачева у колі лідерів студентського руху — ще одна загадка сімейного клану Міхновських. Василь був сином старшої сестри Міхновського Олімпіади і Якова Совачева (наступника Івана Івановича Міхновського у турівській парафії), тобто рідним племінником Миколи. Перш ніж стати студентом медичного факультету Київського університету, де він навчався у 1896-1902 рр., Василь закінчив військове училище і певний час служив у російській армії. Від Миколи — свого дядька — він був лише на три роки молодшим. Цілком можливо, що поява Василя Совачева біля керівництва громади була зв’язана з ініціативою Миколи Міхновського, який добре знав свого племінника не лише по канікулярних враженнях. Деякий час вони навчалися разом (правда, у різних класах) у Прилуцькій чоловічій гімназії.

За даними Ю. Колларда, Українську студентську громаду в Києві Василь Совачев очолював до 1898 р. Це був початок його участі в українському національному русі, зокрема у його самостійницькій течії, у руслі якої він перебував усе своє життя. Після нього