Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

Матеріалів, що розкривають роботу Міхновського у «Братстві тарасівців» у другій половині 90-х рр., збереглося небагато, але вони свідчать, що він був причетний до всіх важливих акцій організації. Є достатні підстави вважати роботу Миколи Міхновського (як і інших тарасівців) у студентських, семінарійних та гімназичних гуртках виконанням місії членів «Братства». Молодь була головним об’ єктом агітаційної роботи тарасівців. Але, звичайно, не лише молодь і не лише у столиці. Зафіксовані поїздки членів «Братства» в регіони для ведення там агітаційної роботи. Так, у травні 1897 р. провідні тарасівці на кошти цукрозаводчика, українського патріота В. Си-миренка роз’їхалися по Україні для «роботи політичної». Микола Міхнов-ський був відряджений на Лівобережжя[117].

Деякі тарасівці створювали осередки своєї організації або підпорядковані «Братству» групи за місцем свого минулого проживання, буваючи там у батьків, родичів чи друзів під час канікул, відпусток тощо. Цей процес тривав і в другій половині 90-х років. Саме як цілеспрямовану роботу у цьому напрямку можна характеризувати заснований у 1896 р. молодіжний гурток у Лубнах, який місцеве начальство слушно називало «дітьми Шемета»[118]. Поліція вважала, що посередником у стосунках «центральної групи українофілів із лубенським українофільським гуртком» був Володимир Шемет, який доставляв членам гуртка під час відвідин батьків «заборонені закордонні видання з київського складу»[119]. Немає сумніву, що до створення лубенського гуртка був причетний не лише Володимир Шемет із його братами Сергієм і Миколою, а й Микола Міхновський — як один з організаторів або добре обізнаний радник.

Подібний гурток був створений 1896 р. і в Прилуках, на батьківщині Миколи Міхновського. «Головним порадником прилуцького гуртка» Олександр Лотоцький називає племінника Миколи, студента Київського університету Василя Совачева[120]. Важко уявити, що до організації й діяльності цього гуртка не був причетний і сам Міхновський. Робота обох цих гімназійних гуртків принесла значні результати. В них виховувалися відомі пізніше діячі національно-визвольного руху Володимир Дорошенко, Олексій Назаріїв, Микола Порш, Борис Мартос та ін.

Юрій Коллард пише також про існування української громади при Полтавській семінарії, серед членів якої називає двох представників однієї з бічних гілок родинного клану Міхновських («братів О. та В. Міхновських»), які у другій половині 90-х років навчалися у Полтавській духовній семінарії. Членом гуртка був і Симон Петлюра[121]. Дослідник історії роду Міхновських Олександр Стовба вважає, що це неповні дані. Крім братів Олександра й Володимира Міхновських, з осені 1896 р. у семінарії вчився їхній кузен Ве-ніамін Міхновський, який «правдоподібно теж увійшов у громаду»[122]. Юрій Коллард, який особливо детально описав діяльність харківської студентської громади, фіксує членство у ній студентів ветеринарії Ол. та В. Міхновських[123].

Нам не вдалося встановити, чи йдеться про різних осіб, чи це все ті ж полтавські семінаристи, що стали харківськими студентами. Але немає сумніву, що це родичі Миколи і що він цікавився їхніми справами, сприяв їм.

Залучаючи молодь до гурткової роботи, Микола Міхновський разом із тим прагнув відгородити її від впливу традиційного українофільства. Сергій Шемет згадує про різкі статті в галицькій пресі, які писав Микола Міхновський і які викликали незадоволення старих українофілів[124]. Загалом, констатує С. Наумов, у Західній Україні тарасівці опублікували сотні художніх, критичних і публіцистичних творів, чим зробили чималий внесок у створення української публіцистичної літератури[125]. Потім газети й журнали з цими статтями, як і багато інших галицьких видань, переправлялися нелегальними каналами на Наддніпрянщину і сприяли зростанню національної самосвідомості українського населення, політизації українського руху. Самі члени «Братства» виступали в ролі кур’єрів, доставляючи на Наддніпрянщину нелегальну літературу, налагоджуючи зв’язки з галицькими діячами. Простежуючи у другій половині 90-х рр. канали нелегальних поставок з-за кордону у Наддніпрянську Україну забороненої літератури, поліція зафіксувала поїздки з цією метою до Галичини й Миколи Міхновського[126]. У другій половині 90-х рр. Микола Міхновський взагалі був ключовою фігурою в збиранні й поширенні в молодіжному середовищі української літератури і нелегальних видань. Про це, зокрема, свідчить його лист Борису Грінченку від 9 травня 1897 р., у якому він повідомляє, що «колишні функції Школиченка (псевдонім Мусія Кононенка. — Ф. Т.) щодо складу обняв не п. Тимченко, як думалось попереду, а я». Далі у листі Міхновський просить Грінченка «давать мені Ваші красні видання в такій кількості примірників, як Ви узнаєте можливим [i] визначити термін, коли маю Вам сплачувати за дані книги гроші». Як бачимо, Міхновський перебрав на себе досить складну й відповідальну організаційну роботу. Йому доводилося не лише домовлятися про пересилку й доставку по легальних і нелегальних каналах літератури з різних міст і від різних авторів, а й поширювати її серед читачів, вирішуючи при цьому численні фінансові проблеми. Нарешті, він виконував і особливо небезпечну роботу щодо забезпечення доставки літератури з-за кордону. «.. .З свого боку, — писав Міхновський Грінченку, — я, певне, буду й Вам корисним, бо матиму закордонні видання, яких у Вас не буде, і взагалі, матиму найріжніші видання. Коли Вам що потрібно буде — віддаватиму Вам на своїх умовах». В іншому листі, вже від 1 липня 1897 р., Микола Міхновськмй повідомляє Бориса Грінченка, що одержав від нього посилку з книгами і замовляє ще по 25-100 примірників його творів «Думи Кобзарські», «Пісні та думи», «Хатка у балці» та ін.[127].

Така інтенсивна й багатопланова робота Міхновського залишала за ним і у другій половині 90-х рр. місце однієї з ключових фігур «Братства та-расівців». Його ім’я досить часто (чи не найчастіше, у порівнянні з іншими тарасівцями) згадується в історичних джерелах, зокрема одному з найбільш інформативно насичених — епістолярній спадщині Михайла Коцюбинського, пов’язаній з діяльністю «Братства»[128].

Невідомо точно, коли «Братство тарасівців» перестало існувати. Називаються різні дати, аж до 1902 р. Більшість авторів сходяться на тому, що після харківських арештів 1893 р. «Братство» вижило і навіть посилило свою діяльність. Проблеми стали проявлятися з середини 90-х років, коли «Братство тарасівців» опинилося у стані внутрішньої кризи, із якої так і не вийшло. Микола Міхновський із сумом сприймав цей процес. В одному з листів Михайла Коцюбинського за 1896 р. наводиться образна оцінка стану справ у товаристві, висловлена Миколою Міхновським: «Коли б мене спитано,.. в якім стані є наша власна справа, відповів би по щирості: будова потріскалась, крізь великі тріщини шурхає вітер, навіть деякі стовпи