Читати книгу - "Різні, Anael Crow"

Я відвертаюсь і теж поспішаю забратися звідси. Батьки, напевно, вже змучилися. Але мене ніхто не лаятиме. Бо це був не мій вибір – приходити чи не приходити у світ, сповнений небезпек і страждань.

Хоген

Аре спився. Ось так. Спився та вмер. Ми з Макко казали йому, що час зав'язати зі спиртним, але він нічого й чути не хотів. Сьогодні його віддали  землі на сільському цвинтарі, а, простіше кажучи, закопали, як дохлого щура. Йому було лише тридцять – стільки ж, скільки й мені. І в нього не було нікого, крім двох старих друзів, аби вони його пом'янули. Власне, це єдина причина, чому я затримався в місті, а не пішов у ліс відразу після того, як збув з рук останню вовчу шкуру. Та й дізнався я про смерть Аре, можна сказати, випадково.

Урліс попросила мене дещо купити у місцевій бакалеї. Чим ближче термін, тим частіше їй спадає на думку різна дичина: то їй хочеться маринованих слив, то часнику. Я взяв те й інше, і ще трохи козячого молока, і тут Макко, який став бакалійником після смерті батька, й каже:

–  Аре помер. Чув?

Він закрив крамницю, і ми пропустили по чарці за упокій душі старого друга. Потім ще по одній.

–  А ти, як і раніше, живеш у Плакучому лісі? –  запитав Макко, і я кивнув. –  Не розумію, яка сила тебе тримає в тому триклятом місці? Ти повинен знати, Хогене: тутешні мешканці тебе бояться. Одні вважають мисливцем, інші – чаклуном. Розпускають усілякі чутки про те, що ти товаришуєш зі злими духами. Пам'ятаю, ти з дитинства вірив у всі ті історії  про  примар – у те, що розповідав твій дід. А потім став просто одержимий лісом. Постійно пропадав там, поки зовсім не перебрався туди жити, –  і він замовкає, намагаючись у виразі мого обличчя прочитати хоч щось, що виправдало б його побоювання. Або не виправдало.

–  Заспокійся, Макко, –  кажу я. – Примар не існує.

–  Може, ти і є примара? Вбіса удачлива примара, –  регоче він, але сміх його стихає, і він знову повертається до звичного похмурого настрою: –  Минулого місяця з лісу не повернулися двоє мисливців. Ніхто не хоче заглиблюватися в нетрі, аби знайти їх. Може, ти...

– Ні, – відмовляюся я. – Я бачив їх. І поховав те, що від них лишилося.

–  Їх прикінчили духи? –  напружується Макко.

– Можна й так сказати, – киваю я. Я не збираюся розкривати всі карти. Розповідати про хитрість, з допомогою якої зрячі тримають чуючих на відстані від своєї території. Тому що Урліс зі зрячих, і якби я розпускав язика, це нашкодило б її сім'ї. Нехай тримаються подалі від їхніх поселень та від лісу теж. Особливо з огляду на те, що сірі все частіше залишають свій прихисток і все далі віддаляються від лігва –  Священного гаю, де дерева ростуть кронами у землю. Можливо, колись ці тварюки захоплять увесь ліс, і навіть нам з Урліс доведеться звідти забиратися. Щоразу, коли я заговорюю з нею про це, вона голосно сопить, але не сперечається. Це розіб'є їй серце, якщо ми вирішимо повернутися до цивілізації. Але вона впорається, бо так буде краще для всіх нас.

Навіть заради Урліс мені не перебити всю цю сіру нечисть. Щоразу, випускаючи стрілу в бліде, тонке тіло, я не можу не думати про те, що знищую наше майбутнє. Хоч би яке воно було. Я просто не маю права приймати таке рішення.

Іноді у світі відбуваються неможливі речі. Наприклад, одного разу сірі вийдуть із лісу і жителі обох Племен побачать їх на власні очі. Ми не зможемо подивитися в очі нашим нащадкам, бо у них немає очей. Не зможемо до них догукатися, бо вони не мають вух. Тоді люди схопляться за зброю і почнуть боротися зі своїм майбутнім, і результат цієї битви буде відомий наперед. Ми все одно поступимося. Так чи інакше. Як причина поступається наслідку... Все це виглядає кепсько, і я не перестаю сподіватися, що мої побоювання не виправдаються.

–  Іноді я думаю, що Аре пощастило, –  вимовляє Макко. –  Пощастило померти своєю смертю.

Ми випили ще по чарці за душі загиблих, попрощалися, і я подався додому.

Тепер мій дім у лісі, який я знаю, як свої п'ять пальців. Не гірше за Урліс. Хоча це вона навчила мене всьому. П'ять років тому я збудував хатину – маленький дерев'яний будиночок із вогнищем та нехитрими меблями. Я все зробив своїми руками. Ну, майже все. І тоді ми остаточно туди переселилися.

Жоден священик не зміг би одружити нас. Бо немає такого закону, який би зв'язав разом двох таких різних людей. Але це не заважає нам жити щасливо разом. Любити одне одного. В усьому світі немає рідніших істот, які б так добре порозумілися. Все відбувається на якомусь інтуїтивному рівні. Нам вистачає напівпогляду, напівслова або просто видиху, щоб висловити те, що лежить на серці. Нехай я не бачу її, а вона не чує мене, але ми не обмежені у почуттях та відчуттях.

Хоча мушу визнати, я страшенно заздрю звірам і птахам, бо вони можуть її бачити. Це яскраве багаття на голові. Цю сяючу білу шкіру. Урліс каже, що має карі очі. Але ж хіба таке буває? Мені здається, у всіх рудих очі зелені або водянисто-сірі.

І ще торкання. Це найбільший дар богів. Ми з дружиною щасливі, коли просто сидимо, притулившись один до одного, я гладжу її величезний круглий живіт і виводжу на ньому одна за одною літери.

–  Ні-і-і, тільки не Вікі. Жахливе ім'я для дитини, –  сміється вона. –  І не Рікі. Взагалі-то, у нас буде хлопчик. Відчуваєш, як сильно штовхається?

Ніхто з моїх друзів чи рідних не знає про існування Урліс. Я гадки не маю, як вони поставилися б до такої новини. І, певна річ, вони ніколи не дізнаються про нашу дитину, яка має от-от з'явитися на світ. Я вже малюю у своїй уяві те, якою вона буде, на кого буде схожою, хоч і не впевнений, що зможу її побачити. Зате я зможу взяти її на руки, почути її голос, і мені здається, що цього вже буде достатньо, аби відчути всю повноту щастя.

Але якщо вона буде схожою на мене, тоді Урліс ніколи не почує її першого крику, перших слів, звернених до неї. Ми ще не обговорювали, як вона ставиться до цього. І, мабуть, не будемо. Нехай все йде своєю чергою.