Читати книгу - "Різні, Anael Crow"

Як можна відчути запах тіні? Чим взагалі може пахнути тінь? Це просто ніщо, пусте місце. Але сліпі хижаки всі, як один, повертають до неї голови, принюхуються, обмацують довгими язиками повітря і в якийсь момент зриваються з місця і кидаються на свою жертву. Вони обліплюють її з усіх боків, утворюючи величезну купу з потворних сірих тіл, і я бачу, як у повітря злітають темні клапті.

Я стою, як зачарований, спостерігаючи за цією жахливою картиною, і замислююся над тим, що на місці тіні міг опинитися я сам.

Туман майже розвіявся, і дівчинка розчинилася у повітрі. Урліс зникла! Думка про те, що вона просто розтанула, як цукрова вата, боляче врізалася мені в мозок, і я знову відчуваю, як жах заморожує мої нутрощі.

–  А тепер біжимо! –  проголошує знайомий голос і наполегливо смикає за рукав. І ми біжимо –  геть від цього проклятого місця, від монстрів, що пожирають тіні, від стародавніх богів, які поділися казна-куди. Геть від усіх наших кошмарів!

Урліс

Ось чому тіней у лісі стає дедалі менше. Ці потвори зжирають їх!

Зжирають тіні! А це означає, що їм ніколи не втілитися.

Але все могло скластися ще гірше: ми могли загинути!

Я охоче дала б волю сльозам, бо мені нема від кого ховатися – хлопчик знову не може мене бачити. Тільки чути мій голос. Але від швидкого бігу в грудях так тісно, що жодному схлипу не вибратися назовні.

Хоген теж виглядає не найкращим чином: жили на шиї надулися, лоб спітнів, а хода стала такою важкою, наче до ніг прив'язали гирі.

Нарешті, ми зупиняємося, щоб віддихатися. Падаємо на землю і якийсь час просто витріщаємося в небо над головою. Вже середина дня. Я чую голоси птахів, шурхіт  трави і стрекотіння комах. Нічого загрозливого: звичайні звуки лісу.

Трохи відсапавшись, хлопчик дістає з рюкзака черевик і натягує його на відрослу ногу. Вона виглядає цілком здоровою, але все ж таки повертає мене до думки, що Хоген не такий, як усі нормальні люди. Від нього моя шкіра вкривається сиротами! Але сірі в сто разів огидніші і страшніші. Звідки взагалі в лісі взялося оте жахіття?!

Хоген щось каже, але я ніяк не можу зосередитися на його губах. Тому він бере до рук прутик і креслить на землі якийсь малюнок. Я всідаюся поруч, щоб краще бачити, що він малює.

Древо Життя, яке росте догори дригом. Хоча воно більше схоже на розпатлану мітлу. Там, де крона, хлопчик красивим почерком виводить: «богів немає». Що ж, маю визнати, він має рацію. Боги справді кудись пішли і так і не повернулися. Їм байдуже до нас.

Там, де коріння, він пише: ми. Смішно, так? Але якщо вірити старим переказам, виходить саме так. Коріння не заглиблене в землю. Ми його не бачимо, бо ми і є коріння.

А потім серце моє завмирає, бо хлопчисько тицяє тонким дрючком у стовбур і підписує: «наші нащадки».

Оті тварюки?! Монстри, що живуть у стовбурі Древа? Сліпі та глухі водночас?!

Я дивлюся на хлопця на всі очі і намагаюся прочитати одне-єдине слово, яке він повторює раз-по-раз.

«Е-во-лю-ці-я».

Здається, так.

Але я гадки не маю, що означає ця його «еволюція».

Я не знаю, що відповідати. Жах скував моє тіло, бо на мить я уявила, що це справді може бути правдою. Тобто, пройде ще трохи часу, і люди настільки перестануть прислухатися і придивлятися один до одного, що перетворяться на оце! Чуючі уже вважають нас, зрячих, примарами. Сумніваються у нашому існуванні. Їхня глухота вдосконалюється від покоління до покоління. Та й ми не кращі. Зрячі не такі вже й зрячі, якщо розібратися. Багато чого залишається поза нашою увагою, коли ми відгороджуємося від своїх сусідів.

А якщо поділ станеться всередині кожного Племені? Наші вади стануть нас дробити на частини, поки від людського суспільства нічого не залишиться. Люди здичавіють без спілкування один з одним, стануть гіршими за тварин і, зрештою, стануть сірими.

Значить, ось що на нас чекає?

Ні!

Авжеж ні!

Такому не бувати.

Я не хочу в це вірити!

Навіть замислюватися над тим, що взагалі нас робить людьми.

Я злюся. Жахливо злюсь. І витираю малюнок ногою.

Різкий порив вітру доносить до наших вух механічні хрипи. Не знаю, що чує Хоген, але я звично вирізняю серед них слово «мама». Пупси розгойдуються, підвішені до гілок, і стогнуть, зводячи між двома стародавніми Племенами стіну з нерозуміння і страху.

Плакучий ліс!

Хоген блідне, його очі округляються. Він закидає голову, аби переконатись у тому, що чує, але джерело звуку залишається для нього незбагненним. Він так низько припадає до землі, що ось-ось провалиться крізь неї.

 – Заспокойся, –  кажу я. –  Це лише хитрощі, щоб відлякувати чуючих. Небезпеки немає.

І він поступово приходить до тями.

Мене тішить його страх. Та скоро  на його обличчі  з'являється усмішка. У його зелених, як болотяна твань, очах спалахує вогник абсолютної довіри. Напевно, вперше за весь той час, який ми провели разом. І мені це дуже приємно.

– Ще одна гарна новина, – додаю я. – Я знаю, де ми. І можу відвести тебе додому. Дістанемося за півгодини, якщо йти он тією стежкою і нікуди не звертати.

Я підбираю дрібний камінчик і кидаю у потрібному напрямку, вказуючи Хогену шлях. Він просто розвертається і йде геть. Нежива голова Хото, що стирчить із рюкзака, бовтається в такт його крокам.

–  Отже, ми ніколи більше не зустрінемося? – кричу я йому.

Уповільнивши крок, хлопчик повертається, заперечно хитає головою і знову слідує у вказаному напрямку.

«Значить, ні», – підбиваю підсумок я.

Що ж, гаразд. Не дуже-то й хотілося.

Можливо, він справді має рацію. Може, ми з ним надто різні, аби наше знайомство мало хоч якесь продовження.