Читати книгу - "Полювання на мамонтів. Справа №8, Олександр Юрійович Есаулов"

гамузом на купу скидає, і потім нічого не розбереш…

Настя знову вискочила з будівлі, і, підстрибуючи, побігла до гаража.

— Дівчинко, тобі чого? — запитав господар, коли Настя заглянула всередину.

Настя скорчила наївну фізіономію:

— Це ви залізяки приймаєте, так?

— Ну, приймаю…

— А якщо я старий фен принесу, ви мені на новий грошиків дасте?

— Ні, не дам.

— А чому? Он за дурні обрізки труб даєте… Ага… І за батарею опалення теж… А фену всього три роки! Майже новий!

— Дівчинко, не мороч мені голову! Я приймаю залізо, а фен це дурниця, не залізо, ясно?

Настя вдала, що сердиться:

— Самі ви дурниця! — розвернулася й пішла собі.

За кілька хвилин вона знову стояла в коридорі, поруч із Денисом.

— Пусто…

— Настусю, це в цього дурня пусто! А в нас…

Під вікнами з’явилися Льоха з Тасею — це йшла зміна.

— Ну, от і дочекалися! — сказала Настя і, несподівано для себе самої, цьомкнула Дениса в щоку. — Я ж казала, що все буде добре!

Розділ 8

Льоха з Тасею вже півгодини стриміли біля вікна. За весь цей час до гаража підійшов тільки один чоловік, який привіз на тачці якийсь агрегат, здаля схожий на стару швейну машинку. Цей музейний експонат наших сищиків не зацікавив. Таська кинула меткий погляд по обидва боки, несподівано обняла

Льоху, міцно до себе притисла й поцілувала в губи.

— Ой… Тась, а якщо хтось побачить… — розгублено сказав Льоха, машинально витерши губи.

— Льошику, ти абсолютно правий!.. І тут не може бути ніяких сумнівів!.. Ну що, чекаємо далі?..

Льоха лише плечима знизав. А що тут скажеш?.. Він обперся ліктями об підвіконня і приготувався до довгого очікування невідомо чого. Тася поклала йому руку на спину, а щокою притулилася до плеча. І раптом у густих сутінках Льоха запримітив слабкі вогні підфарників темної машини. У гаражі загорілося тьмяне світло. Машина зупинилася біля гаража багажником назад, і з неї вийшов водій.

— Я пішов! — Льоха рушив до виходу.

— Ні! — заперечила Тася. — Підемо разом! Наче гуляємо собі… Так менш підозріло!

Парочка хутко вискочила зі школи, перебігла двір і вже за хвилину статечно прогулювалася вулицею. І здавалося, цій парочці до того, що відбувалося в гаражі, діла ніякого немає. Проходячи повз гараж, Льоха крадькома зазирнув усередину і остовпів: на вагах лежала купа уламків! За їх формою можна було без сумніву судити, що це були розбиті круглі металеві покришки! Таська теж побачила, що за брухт лежить на вагах, і схопила Льоху за руку.

— Льохо! Ти це бачиш?!. — схвильовано дихаючи Льохові у вухо, прошепотіла дівчина.

— Бачу, Тась, бачу…

Льоха швидко сфотографував номер машини. Потім обережно, щоб ніхто не помітив витягнуту руку з телефоном, сфотографував купу металобрухту, а тоді ще й саму машину. А далі, відійшовши метрів на десять убік, набрав Миху.

— Ватсоне… цей., коротше… є!.. — збуджено сказав він другові

— Що?.. Що є?.. — нетерпляче запитав Миха.

— Привезли биті покришки!

— Точно?

— Точніше не буває! Я сфоткав.

— Біжу!

— А Слісаренко?

— Дочекайся мене… Я вже один раз насосом попрацював! Більше не хочу!

— Чекаю!

Миха, мабуть, летів, як куля, змащена салом. Уже хвилин за десять, у тьмяному світлі самотнього вуличного ліхтаря Льоха побачив темну фігуру, яка стрімко наближалася й у якій він без зусиль упізнав свого друга. За ці десять хвилин приймальник розрахувався з водієм машини, і той поїхав. Приймальник звільняв ваги, кидаючи на загальну купу металобрухту уламки покришок.

— Ну що, викликаємо міліцію, — сказала Таська. — Льошко, дзвони, бо я цьому іроду сама як…

— Тасю, охолонь! Нас зараз цікавить не приймальник брухту. Він нікуди не дінеться. Зараз треба вийти на того, хто покришки краде.

— А це без питань, — Льоха витягнув мобілку. — Я машину сфоткав. Номери записані… А знайти тачку не проблема…

— Тоді ходімо до тебе, роздивимось фотки на компі. Машина яка?

— Сірий «Ланос»…

Друзі покинули пункт спостереження і поспішили додому. Спочатку йшли швидко, майже бігли, а потім Миха почав сповільнювати крок, усе частіше запускаючи п’ятірню в потилицю. Льоха, який знав, що означають оті його почісування, відразу запитав:

— Михо, щось не сходиться?

— Льох, я ніяк не можу збагнути, як це вони так покришки крадуть, що їх ніхто жодного разу не помітив?

— Це питання двадцяте! — махнула рукою Тася.

— Я теж так думаю, — погодився з Тасею Льоха. — Зловимо злодія — розберемося в його невидимій технології…

— Мені здається, що не все тут так просто…

У відповідь Льоха тільки глянув на Таську й знизав плечима:

— Побачимо…

Удома не було нікого, Настя пішла на тренування, батьки ще не повернулися з роботи. Льоха швиденько під’єднав мобільний телефон до комп’ютера і перекачав фотографії. На моніторі уважно роздивилися шматки металу. Сумнівів не залишилося — це були биті круглі покришки. Правда, фотки вийшли не дуже якісні, тому що в гаражі було темнувато, але круглі краї уламків було видно досить чітко. Тепер потрібно було встановити власника машини. Розглянули на моніторі й машину. Льоха нічого не наплутав: це справді був «Ланос» сірого кольору. Миха уважно подивився на номери і почухав потилицю.

— Що? — запитав Льоха.

— Десь я цей «Ланос» бачив… Номери… Розумієш, це рік мого народження. Я десь якось ішов і звернув увагу… І ще подумав, такий класний номер випав на таку сіреньку машинку… От якби на «Мерседес»… Ну, або хоча б на «Ауді»… але ж ні! На «ланос»… І хто це на такій машинці приїхав у такий «крутий» заклад… Стоп! Біля фітнесклубу я її бачив!

— Біля якого фітнесклубу? — тут-таки запитав Льоха.

— Біля «Азиру», ось якого!

— Біля нашого «Азиру»? — перепитала Таська.

— А якого ж іще? — підтвердив Миха. — Коло базару, через дорогу… Я цей «Ланос» бачив саме там…

— А може, зателефонуємо майору? — запропонував Льоха.

— Я вже один раз насосом працював! — уперто заперечив Миха. — Почергуємо коло «Азиру».

— А якщо машина там опинилася випадково? І більше ніколи там не з’явиться? — заперечила Тася.

— Отоді й будемо звертатися до майора. Все! По хатах! Втомився я щось сьогодні… Та й домашку ще не доробив.

Миха пішов, а Тася ще залишилася. Вирішивши не чекати ліфт, Миха неквапом спустився по сходах і вийшов на вулицю. Вже зовсім стемніло, і було по-зимовому холодно. Сірий «Ланос» не давав йому спокою. Подумавши хвильку-другу, Миха все ж вирішив перейти дорогу й оглянути стоянку біля фітнес-клубу. Що його змусило так вчинити, він і сам не розумів. Холодно. Темно. Хотілося їсти. А він подався