Читати книгу - "Полювання на мамонтів. Справа №8, Олександр Юрійович Есаулов"

— А їх що, можна розбити? Як?! — здивувалася дівчина.

— А як нормальні люди б’ють? — хмикнув господар. — Ломом. Супроти лома нема прийому, ясно?

— Ого… — похитав головою Льоха. — Це ж як попітніти треба, щоб залізяку розбити?

— А ти думаєш, грошики легко заробляються? — усміхнувся господар.

— Воно-то так… — погодився Льоха. — Ну, добре, все зрозуміло… Тась, ходімо!

— То що, лом привезете? — кинув господар навздогін.

— Аякже! — буркнула Тася, не обертаючись. — Тільки-но сусідка коляску від немовляти звільнить, відразу й притарабаню…

— Тась, не ляпай! — смикнув подружку Льоха. — Я дзвоню Михові.

Миха разом з Янкою підійшли хвилин за двадцять. Льоха з Тасею чекали на них у дворі спортшколи, сховавшись за деревами. Побачивши парочку, що наближалася, вийшли назустріч.

— Ну… І що ви знайшли?

Льоха, не кажучи ні слова, кивнув у бік відкритого гаража. Миха перейшов вулицю, зазирнув у гараж, оглянув там усе уважно і повернувся до друзів.

— Однак, нахаба! — всміхнувся він. — Не криючись, приймає!

— А, може, в нього є ліцензія? — запитав Льоха.

— Ні… Ні лабораторії… Ні автомобільних ваг… На такий приймальний пункт ліцензію б не видали! Треба поспостерігати…

Вирішили підключити до цієї справи і Настю з Денисом, щоб не було так загайно по часу. Подзвонили їй, і Настя, разом зі своїм другом, теж підійшла до спортшколи.

— Може, з Тарасюком поговорити? Щоб дозволив у коридорі почергувати? Дивись, вікно якраз на гараж виходить. І не так помітно, ну й… не так холодно, — запропонувала Настя. — Зиновій Володимирович, думаю, поставиться з розумінням, не відмовить…

— Тоді гайда! Ти ж його знаєш, — погодився Льоха. — Щось мені теж на холоді дубіти не хочеться.

Усі зайшли в спортшколу. О третій годині дня тут був суцільний гармидер! Шум, крики, біганина… У залі дзвінко лупили по м’ячу волейболісти, грюкали важким м’ячем по підлозі баскетболісти… З розчиненої зали на другому поверсі долинали гучні вигуки боксерів… Словом, процес ішов на всю котушку!

— І де шукати твого Тарасюка? — запитав Льоха.

— Як де? — здивувалася Настя. — Він же директор! Що ж, по-твоєму, він повинен у залі з м’ячем скакати? В нього свій кабінет.

Аж тут, наче зумисне, зі спортзали вийшов директор Тарасюк. Він був у футболці та спортивних трусах. Усі, крім прибитої подивом Насті, не те, що засміялися, а нестримно зареготали! Тарасюк здивовано подивився на Друзів:

— І що ви знайшли смішного в моїй скромній фігурі?

— Ні, Зиновію Володимировичу, це не через вас! Зовсім навіть навпаки. Ми прийшли до вас у дуже важливій справі.

— Ну, раз у важливій, то ходімо в кабінет.

Як був, у трусах і футболці, директор сів у крісло, попередньо витерши спітніле обличчя рушником.

— Слухаю вас.

Миха спокійно розповів усю історію зі зникненням покришок і пояснив, що їм потрібно від директора.

— Ну що ж, — сказав Тарасюк, закінчуючи розмову, — я б цю наволоч власними руками!.. Сам мало не влетів машиною в таку діру! І куди тільки міліція дивиться?!. Так що можете стежити. Черговій я скажу, щоб вас не чіпала і впускала, коли треба. Тільки давайте домовимося: якщо помітите щось підозріле — самі нікуди не лізьте! Повідомте мене чи міліцію. Згода?

— Згода, — за всіх відповів Миха.

— Ну, а з майором Слісаренком я домовлюся.

— Дякуємо, Зиновію Володимировичу, ми самі, — сказав Льоха.

— Навіть так? — здивувався Тарасюк.

— Навіть так, — підтвердив Миха, — ми з ним добре знайомі.

— Ага! — вставила свої п’ять копійок Настя. — Ми навіть позавчора з ним на «ти» розмовляли.

— Ти? На «ти»?! З майором?!! — здивувався Тарасюк.

Він добре знав майора і не міг собі уявити, щоб той допустив таке панібратство. Щоб дівчина, навіть не дівчина, а дівчинка, говорила з ним на «ти»?!.

— Та, ні… Навіщо ж я… Це він зі мною на «ти», — поправила директора Настя.

— А-а… — заспокоївся Тарасюк. — Зрозумів… Що ж… Ми домовилися.

Зиновій Володимирович підвівся з крісла і хотів був поправити краватку, але, не знайшовши її на шиї, згадав, що він у спортивній футболці й трусах, раптом зніяковів і знову різко сів у крісло.

Друзі вирішили, що першими будуть чергувати Настя з Денисом. Усі пішли, а вони зайняли позицію біля вікна.

Минуло кілька хвилин. Настя ні на мить не відводила погляду від гаража. Денис же, заклавши руки за спину, спочатку повернувся до вікна спиною, спершись на підвіконня, потім пішов і став з іншого боку від Насті. Нарешті поклав руку їй на талію і спробував трохи притиснути дівчину до себе. Настя Денисових залицянь не прийняла, заглянула йому в очі і сказала несподівано твердо:

— Ден! Ми на завданні!

— Та що тут такого?..

— Денисе, мене тут кожна собака знає… Незручно якось.

— Тю, я ж тільки в щічку…

Настя кинула швидкий погляд на коридор. Нікого…

— Ну, хіба що в щічку… Стоп! Дивись!

До гаража під’їхав легковик. Водій вийшов з машини і зайшов у відчинені ворота. Через хвилину вийшов і знову сів за кермо. Настя розслабилася, повернулася до Дениса, підставила щоку, але погляду від вікна не відривала. Тим часом водій кілька разів смикнув машиною туди-сюди, і, нарешті, прилаштувався до відкритих дверей гаража багажником. Сумнівів не залишалося — він збирався або щось вантажити, або вивантажувати. Настя кинула Денисові:

— Запиши номер машини, а я на розвідку. — І помчала по коридору.

І ось вона вже йде вулицею. Весела дівчинка, правда, занадто допитлива… Підійшла до машини, зазирнула у відкритий багажник, потім зробила крок назад, щоб її не було видно з гаража, вихопила мобільних і зробила кілька знімків того, що там лежало. А потім пішла собі далі, забігла у двір спортшколи і зникла в приміщенні. Ще за хвилину Настя стояла на своєму колишньому місці біля вікна.

— Ну? — запитав Денис.

— Я про всяк випадок сфоткала багажник. Начебто нічого забороненого… Потім роздивимося на компі. Номер машини записав?

— Так. Ось. — Денис простягнув Насті папірець.

— Добре…

— Настю, а зараз? Тільки в щічку… Ну, Настю!..

— Добре, тільки… Ой, це ви, Зиновію Володимировичу? Стільки дітей сьогодні в школі… Просто дивовижа!

Денис важко зітхнув і зціпив губи.

— Твоя правда, Настунько! Дітей сьогодні багато, і це добре! Годі днями за комп’ютером сутулитися! Треба рухатися, — Тарасюк, на ходу завваживши біля гаража машину з відкритим багажником, на секунду затримався біля детективів і задумливо хмикнув: — Хм… І як побачити те, що він привіз? Машина ж усе закриває!

— А я вже там була й побачила, — всміхнулася Настя.

Директор лише знизав плечима, усміхнувся в пишні вуса й пішов далі у своїх директорських справах. За цей час машина розвантажилася й поїхала.

— Настю…

— Стривай,