Читати книгу - "Полювання на мамонтів. Справа №8, Олександр Юрійович Есаулов"

Стоянка була освітлена великими вікнами фітнес-клубу. Ще здалеку Миха побачив сірий «Ланос», що стояв одразу біля дверей. Миха зупинився і труснув головою, немов хотів прогнати ману. Потім підбіг до машини і подивився на номер.

— Є! Вона! — подумки зрадів він і подивився на двері.

Біля дверей стояв охоронець, який вийшов на перекур.

— Нічого собі… — про себе всміхнувся Миха. — Начебто острівець здорового способу життя, а тут тип під самими дверима смердить сигаретою…

Миха підійшов до охоронця, той пильно глянув на нього і строго спитав:

— Тобі чого, хлопче?

— Скажіть, а чий цей сірий «Ланос»?

— Нашого завгоспа. А що?

— Та так, нічого…

Власник машини був встановлений, але це ще нічого не прояснювало. Миха не міг собі уявити, щоб завгосп такого недешевого закладу крав каналізаційні покришки.

— Маячня якась… Якщо власник фітнес- клубу дізнається, що завгосп краде покришки,

його ж за дві секунди виставлять з роботи! Навіть, якщо тільки запідозрять, і то в нього будуть великі неприємності… А якщо знову насос? Ні… Треба перевірити приймальника брухту, а тут без Слісаренка не обійтися!

Була вже майже восьма вечора, і турбувати майора після роботи Миха не хотів, тому вирішив іти додому. Переходячи вулицю, зупинив погляд на чорній товстій гілці, що стриміла з відкритого люка, й важко зітхнув:

— Невже, невже хомосапієнси можуть бути такими безголовими! Ні… Це не люди… І ніякі не розумні!..

* * *

Уранці, дорогою до школи, Миха розповів Льохові й Насті про вчорашні відкриття. Проходячи повз черговий люк, який, щоправда, був закритий, Миха несподівано зупинився.

— Ти чого це? — здивувалася Настя.

Миха задумливо ткнув пальцем на люк і пробурмотів:

— Диви… Не взяли… — І поліз п’ятірнею в потилицю.

Льоха із сумом похитав головою:

— Ватсоне, у тебе скоро твоя покришка поїде! Йдемо до школи! Хутчіш!

Та у відповідь Миха пробубонів якусь чергову головоломку:

— Технологія невидима, а взяли не всі… Але їх же не бачать! Або не змогли…

— Михо! — Льоха смикнув друга за плече. — Йдемо, кажу! Бо спізнимося!

— Га?.. А-а… Так, так… — Миха немов прокинувся. — Звісно, йдемо!

* * *

Відразу після уроків подзвонили Ігореві Борисовичу й попросили під’їхати до спорт- школи, де з ним і зустрілися.

— Ну? Що нарили нового? — діловито запитав майор.

Друзі розповіли про вчорашні події. Сьогодні двері гаража були зачинені. У двір зайшли через хвіртку. Постукали у двері. На стук вийшла господиня, жінка років п’ятдесяти. На прохання майора покликати господаря жінка відповіла, що його немає вдома. Поїхав, мовляв, до столиці.

— Як прізвище господаря? — поцікавився майор.

— Болтов. Сергій Болтов, — відповіла господиня.

Миха здригнувся.

— Як ви сказали?

— Болтов, а що?

— Ігоре Борисовичу, на хвилинку…

Майор на знак згоди кивнув, і вони відійшли вбік. Господиня підозріло дивилася на них.

— Ігоре Борисовичу! Коли я з бомжами на цеглярці возився, вони там якогось Болта згадували. Може, Болтов і є Болт?

Майор підморгнув і повернувся до господині:

— Будьте ласкаві, відчиніть нам гараж.

— Це ще навіщо? Сергій сторонніх туди не пускає!

Майор додав голосу офіційності:

— Ви що, хочете, щоб я з’їздив по ордер на обшук?

Господиня стисла губи, але принесла ключ. Відімкнули двері й зайшли в гараж. Не треба було й світло вмикати! Навіть у напівтемряві було чудово видно, що приміщення абсолютно порожнє!

— Це що? — здивовано запитав Слісаренко. — Такий жарт?

— Ігоре Борисовичу… — розгубилися друзі. — їй Богу, ще вчора ввечері тут гора металобрухту лежала! Своїми ж очима бачили!

— І де вона, ваша купа?

— Скажіть, будь ласка, — звернувся Миха до господині, — а господар сьогодні звідси нічого не вивозив?

— Звідки я знаю! — відповіла та й відвернулася, кинувши на прощання: — Ось повернеться, в нього й питайте!

Коли сищики й майор вийшли на вулицю, Миха запропонував:

— Давайте спробуємо розпитати у сусідів? Може, вони що бачили?

Це було логічно, і Слісаренко заперечувати не став. Пішли по сусідах. Але, як на зло, ті кілька сусідів, які могли бачити зі свого двору той гараж, або були на роботі, або робили щось удома, й нічого підозрілого в будинку приймальника металобрухту не бачили.

— А може, в спортшколі попитати? — запропонував Льоха.

Зайшли в кабінет до Тарасюка. На запитання майора про гараж, Тарасюк не задумуючись відповів:

— Так там сьогодні вранці машину вантажили. Металобрухтом…

— Ну ось, — полегшене зітхнув Льоха, — а ви кажете — жарт… Був там металобрухт! І биті покришки були!

— Схоже на те… — погодився, нарешті, майор. — А зараз усе відвезли кудись… швидше за все, до столиці.

— Але ж завгосп… і покришки… — пролепетав Льоха.

— Завгосп є, покришок немає, — скрушно похитав головою Миха.

— І пред’явити нам ні завгоспу, ні господареві гаража — нічого! — підтвердив Мишкові міркування майор.

— Що ж… Будемо чекати. Поспостерігаємо за гаражем… Поспостерігаємо за завгоспом… Покришки ж нові все одно коли-небудь поставлять, а, значить, цей тип знову їх вкраде.

Але зараз все змінилося: ми знаємо, де його чекати, — Миха подивився на Слісаренка, немов питаючи, чи правильно він виклав ситуацію.

— Ну, в принципі, слушна думка, — погодився майор, — щоправда, за однієї умови…

— Якої? — в один голос запитали Миха й Льоха.

— Якщо покришки краде саме завгосп.

Розділ 9

Справа про крадіжки покришок з люків у Горобинівці набула скандального розголосу. Місцеві газети, немов змагаючись між собою, лаяли: організації, яким належали незакриті каналізаційні отвори, за те, що ті їх довго не накривають; міліцію за те, що та так довго не може впіймати злодіїв; міську владу за те, що та не може змусити ні тих, ні інших як годиться виконувати свої посадові обов’язки…

Начальник міського відділу міліції викликав майора Слісаренка «на килим» і влаштував йому справжній рознос.

— Підніміть на ноги громадськість! Підключіть усіх своїх співробітників! Усі вихідні всім співробітникам, доки не впіймаєте злочинців, скасовую! І майте на увазі, майоре Слісаренку! Якщо впродовж тижня злодії не будуть упіймані, ви знову станете капітаном! Я особисто зірву з вас майорські погони!!!

Після такого розносу майор всерйоз узявся за справу. Люками в місті опікувалось кілька господарів. Міськводоканал, який обслуговував водонапірну мережу та каналізацію. Міськтеплоенерго, яке мало стосунок до мережі, по якій подавалася гаряча вода й опалювалися будинки. Газівники, енергетики, зв’язківці… В усіх були свої підземні комунікації, свої люки, а значить, і покришки до них.

Трохи поміркувавши, майор поїхав у міськводоканал, вирішивши, що найбільша кількість люків припадає саме на цю організацію.